Чумаки-мандрівники

Чумаки. Нащо їм стільки солі? / ТиДиви

Дорога

Нас кличе у мандри дорога,
Нам грає чарівна струна.

Я за тобою піду,
Я буду вітром летіти,
Я буду сонцем горіти,
Для тебе.

Шалені мрії мої
Летять за обрій Землі
І будять в серці твоїм
Гарячі хвилі.

Приспів:
Нас кличе у мандри дорога,
Грає чарівна струна.
В променях сонця ранкових
Ця пісня для тебе луна.

У серці грає весна,
Весна без даху і дна,
Летить над світом вона,
Співає в небі.

Шалені мрії мої
Летять за обрій Землі
І будять в серці твоїм
Гарячі хвилі.

Приспів (2)

Подорож слобожанських чумаків (прасолів) добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський: «Рано-вранці. години за три до сходу сонця, ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні другий привал і обід. Увечері га зорі, вечеря, а за нею — нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст тридцять. Їдять дорогою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону назад — солону і в’ялену рибу. Звичай чумаків — у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з’являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать».

Чумаки: таємниці промислу - Вісті Черкащини

Одним з найважливіших позаземельних занять українців XVIII — XIX ст. був торгово-візницький промисел, або чумацтво. Найперше чумаки з’явилися у Середньому Подніпров’ї в другій половині XVI ст. За переказами старих чумаків, записи розповідей яких були зроблені дослідниками давнього українського промислу на початку XX ст., слово «чумак» походить від слова «чума» — назви страшної в той час хвороби, оскільки чумаки часто перевозили цю заразну хворобу. Подані нижче матеріали розкривають специфіку чумацького промислу, висвітлюють чумацтво як національно-історичне явище і в територіальному аспекті стосуються переважно південної Київщини.

Чумацький промисел відігравав в Україні ХVIII- ХIХ ст. значну транспортно-торгову роль. Зокрема, чумаками у 1842 р. на Київщину було завезено 790 275 пудів солі на суму 303 323 крб., у 1848 р. — 967 651 пудів на суму 344 974 крб.

З Київщини до Одеси та інших міст півдня було перевезено в 1847 р. 641 284 четв. пшениці, 85 175 четв. жита, 14 935 четв. ячменю, 81 960 четв. вівса, 4 936 четв. гречки, 5 670 четв. проса, 1 873 четв. гороху, 6 660 четв. житнього борошна, 14 203 пудів пшеничного борошна, 38 518 пудів різної крупи.

Українська історико-етнографічна наука залишила важливі факти минулих століть, які дозволяють i нині вивчати чумацький промисел. На Київщині у XIX ст. чумаки були майже в кожному селі, а інколи існували цілі чумацькі села. Одним з таких було село Орли Звенигородського повіту Київської губернії, нині село Лисянського району Черкаської області. Цікавою є історія виникнення цього села, про яку ми дізнаємося з розповідей чумаків, що їх записали етнографи минулого століття. Отже, за переказами старих чумаків назва «Орли» пішла від того, що у давнину у великому лісі серед поляни біля величезної липи оселився чоловік із дружиною й донькою. Він викопав землянку і став у ній жити. На цю поляну зліталися орли, які постійно перешкоджали чоловікові вести господарство, за що вiн їх убивав. Через певний час на доньці цього чоловіка оженився парубок Момот із сусіднього села Лісовичі, який також викопав на поляні землянку і став тут жити. Старого чоловіка прозвали Орлом. Синів у Орла не було, а в Момота через певний час народилося аж п’ятеро. Вони також у свій час викопали тут землянки. А невдовзі це місце переросло у хутір, а потім — у село, яке стали звати Орли від першого його засновника.

Село Орли, як і багато інших у XIX ст., мало типове чумацьке розташування: простягалося на 1,5 км завдовжки і 1 км завширшки. Через село проходив яр, по якому простягався шлях. Але цим шляхом ніхто не їздив, а лише гнали худобу до водопою, ходили по воду до криниць, що тут були викопані. Сільські садиби починалися від поля і спускалися до яру, в якому всі садиби були огороджені. Все село від поля було обкопане ровом, і до кожної садиби йшла дорога. Оскільки в чумаків волів і возів було багато — інколи нараховувалося в одного чумака від 30 до 60 возів, — то в садибу чумаки в’їжджали тільки з поля. Усі воли з возами в селі уміститися не могли, тому через два дні після того, як випряжуть волів, чумаки гнали їх до лісу, де вони паслися, поки господар — чумак висипав сіль, все упорядковував, гостював по сусідах, справляв обід тощо. З цієї ж причини воли зимували на півдні, де кількість степових трав дозволяла запастися сіном на зиму.

Хати в чумацькому селі і всі будівлі стояли серед садиби, далеко від поля і від яру, в садках. Серед садів хат майже не було видно. Створювалося враження, що все село подібне до одного великого садка. У кожній садибі чумак намагався тримати пасіку. За часів панщини багато чумаків від неї відкуповувалися. Кожного разу як чумак приїжджав з дороги, то давав панові як гостинця потроху всього того, що привозив. За це вони надавали чумакам випас. Одягався чумак літом у білу, широку сорочку з домашнього полотна, комір і рукава якої застібалися ремінцем. Штани носили широкі з того ж самого полотна. На ноги одягали постоли iз свиної шкіри або чоботи. Чоботи мали бути вільні, великі, халяви довгі. Такі довгі халяви допомагали переходити через воду. В халяві лежали сопілка, люлька та молитва від пропасниці. На голові літом і зимою чумаки носили смушеву шапку. В прохолодну пору чумак одягав свиту з саморобного овечого сукна, а зимою — кожуха й кирею, на руки — довгі, до ліктів, кожушані рукавиці.

Одним із показників заможності чумака були воли: кількість та їх стан. Воли вирощувалися у селянських та панських господарствах із телят. Вони повинні були бути сірими, довжина ріг мала бути щонайменше півтора аршини в сторони. Рябих, гнідих та волів іншої масті в південній Київщині не зустрічалося. Дуже рідко траплялися чорні воли. У таких волів на лобі повинна була обов’язково бути пляма білого кольору, а самі воли — високі і рівномірно чорні. Чумаки вважали, що такі воли оберігали інших волів від хвороб. Окрім того, чумацький віл повинен був iти рівно, не шкутильгати і не бити п’яткою. Назви волам давали переважно такi: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Кевондзь, Козак, Лебідь, Сокіл та ін. Щоб воли були кучерявими, їх мили водою і витирали соломою. Хвости розчісували дерев’яною гребінкою, роги чистили склом і витирали кожушкою так, щоб ті блищали. Налигачі для волів були ремінні, інколи — шовкові. Деяким волам чумаки, будучи в Одесі, інколи золотили роги. Влітку волів пасли, взимку кормили і напували тричі на день.

Значної уваги чумак приділяв своєму реманенту. За дослідженнями окремих вчених, вартість реманенту на одну волову паровицю на початку ХIХ ст. складала від 96,5 крб. до 115,55 крб. Готуючись у дорогу, чумак оглядав воза та все приладдя, лагодив, якщо щось було зіпсовано. Чумак, який мав тільки 5 возів, приєднувався до якоїсь валки, а той, що мав свою валку, наймав наймитів для її обслуги. Валка складалася з 25—30 возів, а найбільша мала 40 возів. Якщо чумак мав більше 40 возів, то він робив дві валки, оскільки у дорозі могли виникнути проблеми з водою, бо в криниці вистачало води для 40 волів. Валки очолювали чумацькі отамани. Під час перепочинку в дорозі 2 чумаки пасли волів, інші варили обід. Волів пасли пiвтори години, потім їх напували. Після цього чумаки обідали, мастили вози і знову виїжджали в дорогу.

Якщо в дорозі потрібно було лікуватися, то використовували горілку, настойку з трав, траву. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Хворих везли у возі. Коли чумак помирав у дорозі, то його везли до першого села і там ховали. А якщо чумак помирав від чуми або іншої небезпечної хвороби, то його ховали в степу.

Чумаки, ходячи 2-3 рази у рік на південь, заробляли чималі гроші, які пускали в торгові операції, або, що траплялося частіше, купували на них землю у збіднілих селян та поміщиків. Тому на час зникнення чумацького промислу чумаки мали значні земельні ділянки.

З розвитком залізничного транспорту чумацький промисел став не витримувати конкуренції. Так, з проведенням у південній Київщині уманської гілки залізничної дороги Шпола — Вапнярка чумацький промисел Звенигородського повіту, до якого входило й згадуване вище чумацьке село Орли, почав з 1892 року занепадати. Місцеві селяни стали обмежуватися підвезенням вантажів до залізничних станцій міст Звенигородка та Вільшана та поїздками в Херсонську губернію по сіль, яку, привізши додому, розпродували по місцевих ярмарках. Була й ще одна причина, яка вплинула на зникнення чумацтва: швидке заселення степів у районах чумацьких шляхів та поширення там посівних площ позбавило чумаків дешевого пасовища. В цілому по Україні чумацтво існувало аж до кінця ХIХ ст., а в окремій місцевості Полтавщини воно відродилося в 1919 — 1922 рр.

“На скрижалях”

https://youtu.be/lQfFWYqOZmw

Чумаки заклали сучасні дороги
Майже всі шляхи загальноукраїнського значення сьогодні – засновані саме чумаками. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, більшість доріг виключно з’єднували між собою найближчі села. Чумакам було не вигідно втрачати час, подорожуючи поселеннями, і вони прокладали власні маршрути, прив’язуючись лише до річок (задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води).

Чумаки» И.Карпенко-Карого | Данкор онлайн | Новости, события города Сумы и Сумского региона. Обзоры, мероприятия, афиша, объявленния, блоги

Взагалі чумацтво було дуже престижним та поважним заняттям. Воно приносило немало грошей, а сам заробіток був стабільний, наскільки то було можливо в тих умовах. І сам образ прасола, який складався внаслідок довгих мандрівок, дуже притягував молодь. Це була працелюбна, добра, сумлінна, лагідна та щира людина. Такий стан справ сприяв тому, що майже всі юнаки в середньовіччі мріяли стати лицарем-козаком або ж чумаком. Але не всім щастило в дорослому житті досягти своєї мрії, і не тільки соціально-економічні причини були тому на заваді, але і фізично-психологічні: не кожна людина була здатна витримати ті випробування, які спіткали її на чумацькому шляху.

В 60-90-ті роки XIX століття почав розвиватись більш рентабельний вид транспорту – залізничний, що сприяло занепаду, причому доволі швидкому, промислу чумаків. І вже напередодні Першої світової війни лише окремі селяни, що мешкали в центральних районах та на Півдні України, ще займались цією справою. Але незважаючи на занепад, чумацтво стало однією з найколоритніших галузей у виробничо-господарській діяльності українців. Також воно зробило свій внесок до розвитку деяких галузей традиційної культури, наприклад, народної медицини, ветеринарії, відобразилось на звичаях та обрядах, усній народній творчості, мистецтві та інших видах культури та науки.

Чумаки - Непоменко Александр Владимирович - - Arts.In.UA

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *