Жизненный путь
Александр Петрович Довженко родился 11 сентября 1894 года в селе Сосница Черниговской губернии, в семье бедного крестьянина. Чтобы найти деньги на учебу сына, отец продал одну из семи десятин земли. В 1911-1914 годах Александр учится в Глуховском учительском институте. Через три года после окончания учебы он переехал в Киев. Некоторое время Довженко работал учителем. В период с 1921 по 1923 год состоял на дипломатической службе. Затем учился живописи в Германии. А с 1923 года работал в газете «Вісті ВУЦИК» как художник-карикатурист. В 1926 году Довженко «заболел» кинематографом. Не имея ни опыта, ни образования в новой области, начал работать на Одесской кинофабрике. Первая его работа как режиссера – короткометражная картина «Ягодка любви». Впервые Довженко заявил о себе, как об интересном и самобытном мастере после съемки картины «Звенигора», вышедшей на экраны в 1928 году. А в 1930 году Довженко снял один из своих самых известных фильмов «Земля», который получил признание во всем мире.
Всего за четыре года, с 1926 по 1930 годы, творчество Довженко претерпевает кардинальные изменения, от легких социальных комедий до социальных и личностных трагедий. Он снимает такие знаменитые картины как – «Иван», «Аэроград», «Щорс». С конца 1930-х годов Довженко много времени уделяет литературе и подготовке сценариев к будущим картинам. В годы Великой отечественной войны он снял несколько документальных фильмов, писал публицистические статьи и очерки, а в последующие годы попал в опалу. Его картина «Мичурин» вышла сильно переработанная цензурой, а фильм «Прощай, Америка!» пролежал в архиве 46 лет и на экраны вышел только в 1995 году. В последние годы жизни Довженко занимался в основном написанием сценариев и педагогической работой – преподавал во ВГИКе. Александр Петрович Довженко скончался на своей даче в Переделкино Московской области 25 ноября 1956 года от инфаркта, перед первым съёмочным днём его новой картины «Поэма о море». Похоронен на Новодевичьем кладбище Москвы. Именем Довженко названы улицы в Москве, Раменках, Новой Каховке, Одессе. На главном здании Одесской киностудии в его честь установлена мемориальная доска.
Некоторые цитаты
Бог в людині. Він є або немає. Але повна його вiдсутнiсть — це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.
В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний.
Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв — злочинство й глупота. Війна — дурна.
Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому.
Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу i байдужiсть.
Дурень — не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.
Життя народу — у жнивах ланів.
Життя таке коротке. Поспішайте творити добро!
Жорстокість i всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір’я, прославлене тисячоліттями книжної брехні i кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних пошани тварин як собака, кінь чи корова.
З усіх пристрастей людських етична пристрасть — єдина достойна і справжня пристрасть.
Забудеш товариша, зоставиш у біді — даремно ти на світ рождався.
Кіно вимагає величезної працелюбності і працелюбності не тільки на зйомці, а в усьому розумному процесі створення картини. Кіно — мистецтво «Одержимих».
Кладовище — це дзеркало людських взаємин.
Коли пристрастей немає, немає мистецтва…
Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.
Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.
Лише сильним дано право на безсмертя…
Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.
Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень.
Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку.
Мистецькі твори треба складати в пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених.
Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться.
Найважче знати, що не треба знімати…
Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна.
Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
Нацiональний епос — втiлення iсторичної пам’ятi народу.
Не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
Одержавши крила, людина придбала якості не ангела, а сатани.
О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.
Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе вповні на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.
Погубила нас нещаслива наша географія і невдала наша історія.
Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам’ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба.
Прославитись ми можемо тільки смертю.
Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла.
Сама доброчинність стає пороком, коли застосовують її помилково.
Сучасне — завжди на дорозі з минулого в майбутнє.
Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв.
Там, де виховують рятуватись, не перемагають.
Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло.
У вашій любові до життя… я бачу звичайнісінький страх смерті.
У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя — невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало і, відірвавшись, не оглядаються. Це — моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди.