Гончар Олесь (Олександр) Терентійович народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка (сучасна територія Дніпра), помер 14 липня 1995 року у Києві. Український письменник, громадський діяч, володар звання Герой України.

Для його критиків Олесь Гончар – великий, але типовий для радянського часу письменник-пристосуванець, який підписав лист із засудженням Солженіцина та Сахарова у 1973 році і отримав від радянської системи “максимум можливого” – став академіком АН України (1978), Героєм Соціалістичної праці (1978) ), лауреатом 2-х Сталінських (1948 та 1949) та Державної премій СРСР (1982), керівником довгих років Спілки письменників України.

Для своїх шанувальників та шанувальників Олесь Гончар – герой та боєць:

  • 1941 р. добровольцем, який пішов на фронт з філфака Харківського університету, рік, який провів у полоні, з якого біг, потім з 1943 по 1945 чесно як сержант мінометної батареї воював на передовій, удостоєний двох бойових орденів і трьох медалей “За Відвагу”;
  • з 1946 р. знову студент філфака Дніпропетровського держуніверситету, чиї перші книги про війну були відзначені в Києві та Москві, а люди, які знали Олеся Терентійовича ближче, називають його зодчим душі людської, який усе своє життя присвятив відродженню української душі. Недарма у своєму щоденнику письменник дякував Всевишньому за те, що дав йому право народитись українцем;
  • далі була заборона на 20 років публікації його роману “Собор”, різко засуджена Спілкою письменників СРСР, відмова Гончара в 1966 році брати участь у засудженні книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. За мемуарами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста обговорювалося навіть питання про арешт Олеся Гончара, і лише незворотні наслідки міжнародного скандалу (книги Гончара до цього часу були перекладені багатьма мовами світу та входили до шкільної програми СРСР) змусили партчиновників утриматися від цього кроку;
  • з кінця 80-х років. Олесь Гончар активний учасник Народного Руху України та активний борець за незалежність України, якому 2005 р. посмертно було присвоєно звання Герой України.

Досягнення Олеся Гончара перед Україною та українською літературою

  • У горезвісну систему письменник не вписувався ніколи. Навіть сам факт ведення їм фронтових щоденників є показовим. На час Другої світової війни переважна більшість фронтовиків підкорялася наказу влади. Особистий наказ Сталіна забороняв солдатам, які перебувають на передової лінії фронту, вести щоденники чи інші особисті записи, на порушника чекав військовий суд. Фронтові спогади письменника потім увійшли до сюжету його роману “Прапороносці”.

Цей твір сам Гончар називає своєю першою письменницькою працею. Літературні критики, які паралельних сюжетних ліній не побачили, дали високу оцінку роману. В результаті твір отримав кілька сталінських премій. Насправді літератор писав про другий та третій фронти, які були українськими не лише за назвою, а й за глибинною суттю.

Літератор писав, що українці є людьми мужніми, а потенціал нації не обмежується лише виконанням протяжних пісень. За часів, коли все суспільство пишалося Великою перемогою, письменник наголосив на тому, що не лише воювати, а й перемагати вміють українці;

  • у своєму романі “Прапороносці” Гончар розповідає, що за необхідності кожен українець перетворюється на самовідданого лицаря. У цьому контексті можна порівняти сюжет роману з думками, які висловлювали Євген Маланюк та Дмитро Донцов, хоча в ідеологічних питаннях Гончар не підтримував їхньої точки зору;
  • подальше життя та особливості світогляду письменника багато в чому визначив час народження. Народжений 1918 року Гончар є однолітком незалежної України. У період небувалого національного відродження проходило дитинство літератора, його юність збіглася за часом із розстрілом українського ренесансу. На фронті письменник потрапив у полон, отримав поранення, знову повернувся до ладу;
  • попри всі труднощі, система Гончара не зламала, вона навчила письменника ховати свої справжні думки, говорити лише те, що оточуючі хочуть почути. Однак і у виборі риторики літератор свідомо йшов наперекір. Дружина письменника згадує, що замість служіння системі Олесь Терентійович служив людям, прагнув розбудити у них національну свідомість. У своїх творах письменник прагнув переконати українців у тому, що їм справді є чим пишатися;

  • літературні критики оцінюють роман “Прапороносці” як явище різнобічної спрямованості. Цей твір, за оцінками експертів, є одним із небагатьох романів, у яких діють по-справжньому живі люди, а не гвинтики, елементи великого механізму. Лише після багатьох років від часу написання роману з’явилася можливість розглянути ще одну сюжетну лінію – взаємодію українських солдатів з населенням європейських країн.

    Дія сюжету розгортається у процесі просування фронту територією Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Принципова відмінність роману “Знаменосці” від інших літературних творів зазначеного періоду полягає в тому, що європейська ситуація не сприймається українськими військовими як щось нове. Фронтовики легко порозуміються з місцевим населенням.

    Коли інші письменники показують жителів цих країн, як якесь вороже оточення радянських героїв, Гончар акцентує увагу на наявності спільних моментів у світогляді. Цей твір письменника можна з упевненістю назвати аргументом на користь європейської орієнтації українського населення та держави загалом;

  • перший сильний удар з боку цензури та радянської критики чекав на письменника ще після публікації його твору “Модрі Камінь”, новела з’явилася в друкованому вигляді до “Прапороносців”. У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем та громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Підозрілим для “компетентних органів” письменник став також завдяки своїй громадянській позиції ще до появи роману “Собор”. 1966 року Гончар відмовився входити до складу комісії, яка формувалася ЦК Компартії України для засудження книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Репресії проти інакодумців літератор сприймав різко негативно, тож у партійній виставі не хотів брати участь.

Проте партійне керівництво розуміло, що світова та радянська громадськість негативно сприйме будь-які спроби тиску на героя-фронтовика-письменника. Спогадами про цей епізод потім поділився у власному щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Він написав, що деякі партійні керівники навіть пропонували взяти письменника під варту. У відповідь на цю пропозицію Микола Підгорний повідомив Шелесту, що у разі арешту їх обох шуму по всьому світу буде менше, ніж після взяття під варту письменника Гончара.

Дещо змінилася ситуація після публікації роману “Собор”. У головному негативному персонажі твору один із найвищих партійних чиновників впізнав себе. На довгі 20 років після першого видання роман опинився під забороною. У романі письменник висловив свої найглибші прагнення. Відновлення Михайлівського золотоверхого для Гончара було принципово важливим питанням. Нове життя для храму літератор розцінював як передумову єднання українського народу. Думка про пробудження національної самосвідомості червоною ниткою проходить через усю творчість письменника.

Ще за життя Гончар став класиком української літератури, але сповна відчув на собі долю людини, неугодної режиму. Жорстока система принижувала літератора як письменника та людини. Не тільки влада з усією можливою витонченістю влаштовувала цькування письменника. Його ім’ям та особистістю успішно торгували “друзі”, для досягнення ідеологічних цілей літератора використовували “доброзичливці”.

Відомо, що письменнику нерідко підкидали анонімні листи. У тексті однієї з них була пропозиція скористатися прикладом Хвильового (накласти на себе руки). Вірна дружина письменника деякі подібні послання намагалася перехопити, убезпечуючи чоловіка від зайвого хвилювання. Дуже часто проти Гончара плели інтриги, намагалися втягнути його в найрізноманітніші погано пахнуть історії.

Через короткий час після виходу “Собору”, у 1968 році святкувалося 50-річчя письменника, яке “доброзичливці” перетворили на справжній жах. Високо оцінений читачами роман став справжньою бомбою серед партійної номенклатури. На засіданні ЦК Компартії України присутні виступили із розгромною критикою “Собора”. Автора звинувачували у написанні антирадянського роману, чиновники атакували письменника, побоюючись покарання за власний недогляд.

Твір про знищення пам’яток культури, забруднення навколишнього середовища та багато інших нагальних проблем очікувано викликав критику, злякалися бюрократи і самої назви роману. В результаті людей, які підтримували письменника та роман, звільняли з роботи. У день народження письменника йому було доставлено телеграму з текстом: “Вам зараз нічого не залишається, окрім як пустити кулю в чоло”.

Вдова письменника в інтерв’ю розповідає, що погроз письменник насправді не боявся. На фронті Гончар не просто так отримав три медалі “За відвагу”, впродовж цілого року перебував у полоні, на межі життя та смерті перебував неодноразово. Після жаху війни люди, котрі пишуть анонімки, письменника не лякали зовсім. Письменник Іван Драч згадує, що у відповідь на погрози Гончар лише посміхався. Водночас поряд із посмішкою у літератора був твердий характер, який допомагав захищати від труднощів та проблем із системою багатьох письменників.

Над біографією письменника ретельно попрацювали. В результаті у сучасників створювалося враження про літератора, який добре влаштувався у житті – перебував на високих посадах, благополучно жив у амплуа кон’юнктурника. Особливо голосно ці заяви лунали після смерті Гончара. Критикуючи письменника, деякі люди говорили, що під час його перебування у високих президіях справжні борці перебували у таборах чи психушках.

Навряд чи сучасникам довелося б дізнатися про те, яким насправді був Олесь Гончар, якби не випуск його щоденників, опублікованих тритомним виданням у 2008 році. До видання увійшли записи думок письменника, викладені ним у 120 зошитах, які протягом багатьох років дбайливо зберігала дружина літератора. Сама Валентина Данилівна зізнається, що, готуючи до видання тексти щоденників, зовсім по-новому дізнається про свого чоловіка. На сторінках щоденників читач може побачити віруючого, який добре розуміє, з яким глибоким цинізмом ставляться до народу партійні вожді.

Як можна дізнатися з роздумів літератора, негативно він ставився до запопадливості, з якою Москва знищувала все українське. Відбувалося все це під акомпанемент розмов про “звільнення Європи” і велику братню місію російського народу. Читач дізнається про глибокі переживання письменника у 1976 році. Тоді в рамках з’їзду КПУ перший секретар ЦК Щербицький виступив з промовою російською мовою, чого до цього не відбувалося. Виступ всіх наступних ораторів за одну ніч було перекладено російською мовою. Єдиним оратором, який використовував українську мову, виявився Олесь Гончар. У щоденнику він, будучи на той час кандидатом на членство в ЦК партії, нарікав, що виправити цю ситуацію ніяк не може.

“Розлучення” з компартією письменник оформив незабаром після того, як відвідав табір протестуючих студентів. Протест відомий як Революція на граніті, письменник підтримав вимоги мітингувальників, побачене змусило його відмовитися від членства в партії. Можна з упевненістю сказати, що в ідеали комунізму свого часу вірили всі, щоправда, упродовж різного періоду.

Письменнику, як і багатьом свідомим українцям того часу, здавалося, що заповітний партквиток є способом зробити для рідної країни, розвитку її культури хоч трохи більше. Проте ще 1956 року в щоденнику літератор пише, що далеко не всіма комуністична ідеологія сприймається як механізм, який дасть кожній окремій нації можливість жити в умовному саду. Деякі люди сприймають комунізм не як сад, а як млин, у жоренах якого народи перетворюються на безформну сіру масу.

Як один із людей, причетних до процесу побудови комунізму, Гончар чудово бачив, що комуністична ідеологія насправді дуже мало пов’язана із реальним життям. В результаті просто на очах ця ідея перетворюється на величезного монстра, символ кровожерливості та ненависті. Цей монстр вже переламав у своїх катівнях, таборах та класових конфліктах мільйони людських життів.

Дуже позитивно сприйняв Гончар ідею референдуму щодо проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли видавити тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов’язував великі надії на відродження української нації.

Реальність виявилася не такою, на яку літератор очікував. Створений під керівництвом письменника ” Народний Рух ” невдовзі опинився під загрозою розпаду через владні амбіції політичних соратників. Державна безвідповідальність вразила уми інтелігенції, зростаючі амбіції та прагнення до влади, за твердженням Гончара, призвели до “навали пігмеїв”, яким поступилися місцем “лідери нації”. Залишається лише здогадуватись, яку оцінку дав би Олег Терентійович сучасним українським політикам.

Цікаве про Олеса Гончара

  • Все життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька, Бєліченка, у сім’ї була ще старша сестра Олександра;
  • Незабаром мати померла, трирічний Олесь та його старша сестра залишилися з батьком, який через деякий час одружився вдруге. З мачухою спільну мову хлопчик не знайшов, дитинство провів із дідусем та бабусею по лінії матері на хуторі Слобода Сухая на території Полтавської області;
  • перед початком навчання у школі майбутньому письменнику голова сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки у сформованому сільському класі один хлопчик на ім’я Олександр уже був, Гончару видали документи на ім’я Олесь;
  • з дитинства, проведеного в селі, подорослішавши, Гончар згадував широкий степ, друзів-пастушать і нескінченну напружену самовіддану працю сільських жителів;

  • про початок війни літератор дізнався із бібліотечної газети. Незабаром у складі студентського добровольчого батальйону вирушив на фронт. Після тяжкого поранення та звільнення з полону Гончар повертається на фронт. У ході бойових дій був старшиною мінометної роти, завершив війну біля Чехословаччини. Здобув орден Слави, Червоної Зірки та 3 медалі “За відвагу”.

    Під час оборони Києва у битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончара було поранено ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже вірної смерті – снаряд розірвався на місці, де кілька секунд тому був Гончар. Під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступив на міну, тварина залишилася без ноги, сідока тільки оглушила вибухом. Під час перебування майбутнього літератора в кімнаті до приміщення влетів снаряд, шафа, що вдало впала, захистила Гончара. Дивовижний порятунок письменник потім пояснював молитвами коханої бабусі, яка замінила йому матір;

  • після війни почав писати роман “Прапороносці”, робота над яким тривала 3 роки;
  • із майбутньою дружиною Валентиною Данилівною письменник познайомився у Дніпропетровську, де він жив у повоєнний час у своєї сестри. Наразі будинок сестри письменника розміщується за адресою вулиця Клубна, 25. Молоді люди жили на одній вулиці околиці міста. Незабаром після весілля пара переїхала до Києва;
  • саме Валентина Данилівна є найвірнішим супутником життя письменника, зберігачем його творчості. Філолог за освітою, дружина літератора була першим читачем та критиком творів Гончара. Разом пара прожила 48 років, критики стверджують, що сильні образи жінок у творах Гончара пояснюються величезною любов’ю до Валентини Данилівни;
  • у подружжя народилося двоє дітей – старша дочка Людмила (перекладач англійської мови) та син Юрій, біолог за фахом;
  • дуже любив письменник Херсонську область, у свій час навіть обирався депутатом від цього регіону. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від мешканця області давав письмову відповідь особисто;
    для Гончара література була і роботою, і хобі. Упродовж деякого часу він захоплювався колекціонуванням живопису, але інтерес до картин швидко пройшов. Але літературу, за твердженням дружини письменника, він розглядав як останню надію на перемогу добра у протиборстві зі злом;
  • надто релігійною людиною письменник не був. Нерідко на Великдень та Різдво він ходив до Володимирського собору та молився, але всередину не заходив. Удома у літератора було видання Біблії, Олесь Терентійович як своє кредо використав слова Ісуса Христа. Він говорив, що прийшов у цей світ не для того, щоб служили йому, а для служіння людям;
  • усмішку вважав письменник важливим елементом роботою чиновника. Він стверджував, що чиновники, які через особливості натури або через якусь хворобу не посміхаються, не повинні працювати з людьми. Оптимальним місцем роботи для похмурих людей Гончар називав цвинтар;
  • дружина письменника розповідала, що у процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя садили за один обідній столик із чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав – за час трапези він не промовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось із ввічливості Гончар відповідав відмовою, оскільки чиновник є “мурлом”;
  • до своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але зовсім невибагливим у побуті, хоча білі сорочки та скатертини любив. По господарству дружині не допомагав через відсутність часу, хоча умів багато робити, за час дитинства та юності багатьом життєвим премудростям навчився;
    спілкуючись із журналістами видання “Факти”, Валентина Данилівна також повідомила, що письменник був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей у закордонних відрядженнях помилявся з розміром;

 

  • у гастрономії найбільше любив Гончар гречаники та салати. Особливо перебірливим у їжі класик був, оскільки добре пам’ятав голодні роки;
    В останні роки здоров’я письменника серйозно здало позиції. Звичка приймати все, що відбувається близько до серця, стала причиною 3 інфарктів і такої ж кількості інсультів, сильно боліла нога з нагадуванням про війну у вигляді осколка снаряда. 14 липня 1995 року серце Олеся Гончара зупинилося;
  • 4 квітня 2014 року сестра письменника Олександра Терентіївна Сова відсвяткувала своє 100-річчя;
  • подякою духовенства за роман “Собор” стало відспівування письменника за участю священнослужителів із різних конфесій. Очевидці стверджують, що в момент коли труну з тілом письменника опускали в землю – раптом почався дощ. Похований літератор на Байковому цвинтарі.

 

Біографія Олеся Гончара

  • 1938 року, після завершення технікуму журналістики, майбутній письменник вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Ще до вступу Гончар робить перші кроки літературним шляхом як журналіст;
  • у червні 1941 року у складі студентського батальйону йде на фронт. Доля батальйону описана Гончаром у тексті роману “Людина та зброя”, за який потім письменника нагороджено державною премією імені Шевченка;
  • влітку 1942 Гончар потрапляє в полон, бігти вдається тільки в 1943 році, після чого він повертається в ряди Червоної армії;
  • у 1959-1971 роках Гончар очолює Спілку письменників України;
  • протягом тимчасового проміжку з 1959 по 1986 рік літератор обіймає посаду секретаря у Спілці письменників СРСР;
  • з 1973 року Гончар обіймає посаду голови Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради миру.

Увічнення пам’яті Олеся Гончара

  • у селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області у серпні 2000 року відкрито Державний літературно-меморіальний музей-маєток Олеся Гончара, щорічно у день народження та смерті письменника тут проводяться урочисті заходи;
  • ім’ям письменника названо вулиці у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Білій Церкві, Чернівцях та низці інших населених пунктів, серед яких рідне село літератора. У столиці є парк імені Гончара. Також на честь письменника названо багато навчальних закладів по всій Україні;
  • Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека, одним із засновників якої є письменник, також має ім’я Олеся Гончара. На сайті бібліотеки відкрито збір фото- та відеоматеріалів, що описують життя письменника;
    у ВНЗ Харкова, Києва та Дніпропетровська студентам виплачуються академічні стипендії імені Олеся Гончара;
  • виплачуються премії імені Олеся Гончара: Міжнародна недержавна українсько-німецька премія за найкращий твір молодого письменника, літературна премія в Україні та премія всеукраїнського тижневика «Бористен»;
  • у Києві на розі вулиць Липинського та Коцюбинського встановлено пам’ятник Олесю Гончару;
  • пам’ятник-бюст письменнику встановлено у Дніпрі;
  • меморіальну таблицю на честь Гончара встановлено на Михайлівському золотоверхому соборі на знак подяки за ініціативу відновлення будівлі;
  • на будинку письменників у Києві (Вулиця Богдана Хмельницького 68/2) встановлено меморіальну дошку на честь літератора;
  • 31 липня 2000 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету “Олесь Гончар”, випущену в рамках серії “Видатні особи України”. На реверсі монети розміщено зображення соняшників та малий український герб, на аверсі портрет письменника, малюнок собору та напис “Собори душ своїх бережіть”.

Джерело

ОЛЕСЬ ГОНЧАР – ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ СТАВ КЛАСИКОМ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

You May Also Like

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *