Вирусный кризис изменит медицину в Украине. Но как?

Сегодня все больше говорят о том, что кризис, вызванный COVID-19 может стать толчком к изменениям в медицинской системе. Насколько реальны такие прогнозы? И как эффективно использовать созданный «коронавирусной» паникой потенциал для трансформации?

Утверждают, что мир навсегда изменится после эпидемии коронавируса. Будут изменения и в Украине. Состоятельные люди уже осознают, что ситуация, которая грозит здоровью их или родных, может повториться хоть завтра. Например, возникнет еще одна мутация вируса. Это меняет приоритеты будущих капиталовложений: страх за здоровье движет деньгами и побуждает перенаправить их в медицину. Но инвесторы могут пойти двумя путями. Или, не сделав выводов из уроков ведомственной медицины, возьмутся строить больницы «для себя», фаршируя их сверхсовременным оборудованием и пытаясь переманить медиков с хорошим профессиональным уровнем. Или начнут инвестировать в медицину, которая по меньшей мере не будет повторять прошлые ошибки. Фактически, станут инициаторами ценностных и принципиальных изменений, без которых никогда не построить ни успешной больницы, ни успешной системы в целом.

И здесь время поговорить о принципах организации медицины.

Кто является бенефициаром государственной больнице? Пациент? Врач? Руководитель? МЗ? Государство? Вся полнота власти и ресурсы в государственной больнице — у руководителя, то есть главного врача или директора. О чем он думает? О том, чтобы остаться главным. При этом базовой стратегией получения или сохранения руководящей должности является что угодно, только не пациент-ориентированность. Справедливости ради скажу: пациент-ориентированность может быть личной ценностью сегодняшнего руководителя, который возглавляет заведение, но она не является общей ценностью системы, подбирающей управленцев в медицине.

Несколько иная ситуация в частной больнице, однако и ей еще надо пройти долгий путь, чтобы перестать путать пациент-ориентированность с клиент-ориентированностью. Разница проста: пациент идет за результатом, клиент — за обслуживанием, человеческим отношением. Многие частные медицинские учреждения или не понимают этого простого различия, или заведомо рассчитывают на клиент-ориентированность, поскольку сервис и человечность всегда на поверхности и являются тем, чего общество не получало долгие годы в государственной медицине. Однако долгоудаленный рейтинг больницы и, как следствие, ценность ее услуг зависят от результата лечения (пациент-ориентированности), особенно в специализированных направлениях.

К слову, принцип пациент-ориентированности, как и другие принципы и ценности медицины, были заложены еще Гиппократом. Он определил медицину как отдельную от философии научную дисциплину и отделил медицину от религии, утверждая, что болезнь не является наказанием. То есть внимание сместилось с диагноза на уход за пациентом и прогноз, что в современном словаре как раз и называется пациент-ориентированным подходом. Государственная ли больница, частная ли, отдельная клиника или целостная система здравоохранения — этот подход должен быть заложен в основу. А все остальные принципы, включая рыночные механизмы современного мира, должны наслаиваться.

Более того, рыночные механизмы не противоречат пациент-ориентированному подходу, как это может показаться на первый взгляд. А, наоборот, играют очень важную роль в развитии технологий и улучшении качества медицины. Конечно, важно, чтобы рыночные механизмы, которые являются двигателями прогресса, не отождествлялись с рыночным мышлением, по которому все, что не приносит прибыли, не стоит внимания бизнеса. В том-то и суть, что рыночные отношения в медицине, в отличие от рыночного мышления, не отрицают благотворительности в этой же медицине. На Западе, например, целые научно-исследовательские программы существуют именно за счет благотворительных взносов на финансирование разработок по лечению опухолей, болезни Альцгеймера, болезни Паркинсона и др. А бюджет крупных американских больниц, являющихся частной собственностью, может наполовину состоять из благотворительных пожертвований. Благотворительность является мерилом зрелости системы, которая поддерживает лучшие практические и научные медицинские учреждения независимо от форм собственности.

Поэтому все эти принципы — пациент-ориентированность, рыночные механизмы, благотворительность — не только уживаются, но и дополняют друг друга в современной медицине и обеспечивают прогресс отрасли. Однако есть еще один принцип в медицине (который, к слову, тоже происходит со времен Гиппократа). И это равнозначная ценность (значимость, взаимоуважение) всех участников процесса: как пациентов, так и врачей. Невозможно создать эффективную систему медицины там, где пренебрегают интересами медиков.

Если бы меня спросили, чего медику в Украине сейчас не хватает больше всего, я бы на первое место поставил не только зарплату, но и уважение. Последние несколько десятилетий отношение общества к медицине неуклонно дрейфовало в худшую сторону. В значительной степени — из-за прогрессирующего уменьшения обязательств государства в лечении общества. Пропорция 2016 года — 54/46, где 54% расходов на все медицинские нужды составляют деньги пациентов, которые они вынули из собственных карманов. Этот показатель является рекордным в цивилизованном мире. Для сравнения: в странах Европы это соотношение где-то в пределах 15/85, причем в 15% входят добровольное частное медицинское страхование и другие дополнительные расходы пациентов на медицину.

Государство дистанцировалось от медицины, перекладывая весь негатив на медиков, в частности обязав их решать проблему недостаточного финансирования медицины один на один с пациентом. Частная медицина решила вопрос финансирования, освободив врача от лишнего негатива, но бизнес тоже только начинает понимать ценность медиков в создании успешной медицинской клиники.

Александр Бабляк

Врач-кардиохирург, руководитель Международной академии миниинвазивной кардиохирургии

Марія Приймаченко

Жінки, які змінювали світ. Марія Примаченко | Fight for Right

Народилася Марія в селянській родині у поліському селі Болотня, тоді Київської губернії, де й прожила все життя – 88 років. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував огорожі дворів у вигляді стилізованих зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишиття. А сама Марія носила сорочки, вишиті власноруч.

«Наше рідне люблю —  от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться… Все вишите —  красиве, і ніхто не повторить його ніде», — казала вона.

У дитинстві Марія Оксентіївна перенесла поліомієліт, що позначилося на всьому її житті. Вона була одружена (чоловік загинув на фронті) і народила сина Федора, який теж став народним художником і учнем матері.

«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Кожен приходив подивитися. Хвалили. А сусіди просили й їхні хати прикрасити.

Талант Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля і вишивальниця киянка Тетяна Флору. Тоді ж Марію Овксентіївну запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Марія малювала, вишивала, захоплювалася керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва у Києві зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього часу. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Марія Примаченко пробувала власні сили й у керамічній скульптурі. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. З того часу її твори експонують на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

Джерела її творчості мистецтвознавці вбачають і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах, — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, — і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері. Це і медяники у формі фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Марії Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості є феноменом дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, звідки виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжувалася уві сні, а потім, вранці або вдень, була намальована на папері.

Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні», — сказала якось Марія Оксентіївна.

Марія Примаченко об’єднала у своїй творчості малюнок і живопис. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазину» та інші.

Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються, — соняшник, бузок, рожі. Примаченко має бездоганне відчуття ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».

Приймаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів у мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — за усієї їхньої самобутності — мають певну спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя. Приймаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Їі звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.

«Чому ви не малюєте людей? — питали Марію Примаченко. — Як не малюю? Це ж і є люди».

Разом з тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Марія Примаченко зробила також ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». Вона у жодній з виставочних робіт не повторила своїх блискучих ілюстрацій.

Примаченко-поетка реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов’язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам’ятовуються, неначе вкарбовуються у пам’ять, наприклад: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».

Є у Примаченко композиції, що безпосередньо наслідують народну картинку з обов’язковими, часто римованими її підписами: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Є й роботи, що неначе виникли під враженням газетного репортажу: «Свинарка виростила тисячу сімдесят поросят». Але Примаченко-поетка вже наступну композицію підписує: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».

Деякі її вірші-примовки, що супроводжували роботи, експоновані на персональній виставці Марії Примаченко 1973 року:

  • Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є;
  • Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?» — На печі. — Що ж нам пити? — Горілочку, бо приїхали по дівочку;
  • Журяться рябушки: «А вже скоро зима, а в нас хати нема». Обізвався зайчик: «А я зими не боюся, у снігу сховаюся». З Новим роком, з новою весною, з новим щастям, усі люди на Землі»;
  • Зустрічаються у Примаченко і стислі примовки: «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Веснянки-роговички — веселії птички» тощо. Марія Оксентіївна була людиною надзвичайно вразливою, вона слухала радіо, дивилася телевізор, всотувала у себе безліч інформації. І все ж зберігалося в неї прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Примаченко любить зображувати казки — найхарактернішим проявом цього є «Лисиця і журавель». Композиція, виконана на білому аркуші ватману, вражає силою і міцністю барв. Надзвичайно ефектно звучить тут чорний колір у поєднанні з густо-червоним, сонячно-жовтим і дзвінко-сріблястим, світло-сірим. Фігури узагальнені, прості за контуром і оживлені виразними колірними плямами — вишивкою сорочки лисиці, легким пір’ячком журавля, який, як парубок, одягнутий у червоні шаровари, хвацько перев’язаний синім поясом. Бесіду вони ведуть коло величезного глечика, уквітчаного палючо-червоними квітками на жовтому тлі.

У Примаченко ніде немає етнографічно точно відтвореного орнаменту — це приймаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною.

У її творчості не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш, акварель. Перевагу надавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно-виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслювала контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію, бо поліське село Болотня розташоване майже у 30-кілометровій зоні.

Незадовго до своєї смерті Марія Примаченко сказала: «Головне, щоб на тому світі були папір і фарба». Померла вона 18 серпня 1997 року.

У 2006 році в селі Болотня сталося «пограбування століття». Зі звичайної сільської хати серед ночі винесли близько сотні робіт Марії Примаченко. За найскромнішими підрахунками, їхня вартість складала понад 500 тисяч доларів.

Вшанування пам’яті народної художниці:

  • 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.
  • На честь художниці названо малу планету 14624 Примаченко.
  • 2009 року бульвар Лихачова в Києві був перейменований на бульвар Марії Приймаченко.
  • 2015 року на честь Марії Примаченко перейменували вулицю у Броварах та в Краматорську.
  • Пам’ятники Марії Приймаченко встановлені у Яготині й Краматорську.

АВТОРКА Юлія Патлань

Рибний цар зловив одуда і радий. (www.wikiart.org)

 

«Щоб не плакать, я сміялась…»

У семирічному віці маленька Маруся тяжко захворіла. Діагноз невтішний – поліомієліт. В подальшому усе життя мисткиня переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями. За спогадами сучасників, саме неможливість сповна працювати в полі з родиною дала дівчинці вдосталь вільного часу, і вона почала малювати.

Порося за малюнки

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Вчинок дівчини припав до душі усій околиці – незабаром її чекало перше замовлення. За розмальовку хати сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Чотири п’яниці їдуть на птиці. Фото: www.wikiart.org

Художник має бути голодним. Історія про ліжко, патефон і Запорожець

Дивовижно, але Марія Приймаченко з сином завжди жили у великій скруті. Все життя вони потроху будували будинок на своєму подвір’ї, бо в старій хаті, що дісталася художниці від батьків, ледве можна було жити.

Марія Оксентіївна ніколи не брала грошей за картини – вона їх лише дарувала. Кіносценарист Олександр Рожен пригадує в інтерв’ю, що «Марію, здається, залякала влада». Він наводить історію, що оповів знайомий журналіст – нібито Марія Приймаченко виграла якусь вагому премію, однак коли він її зустрів – жінка була дуже засмучена, а невдовзі журналіст дізнався, що нагорода за премію передана у фонд миру.

За весь свій вік художниця отримала від влади три подарунки. Після піврічного навчання у Києві — патефон і залізне ліжко. А у 1994 році Президент Леонід Кучма подарував Марії Приймаченко автомобіль Запорожець. Щоправда, машину її син просто поставив у дворі, попередньо віддавши сусідам шини. До слова, роботи художниці в фаворитах одразу у двох українських президентів – Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

Звірі з фантазії

Приймаченко все життя малювала звірів, але ніколи не була у зоопарку. Їй порадили цього не робити під час її навчання у експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Буцім, щоб не зруйнувати її буйну уяву. Справжніх екзотичних тварин Марія вперше побачила лише у дуже дорослому віці — в цирку, куди її привіз видатний режисер Сергій Параджанов.

Дикий горботрус. Фото: www.wikiart.org

 

Червоне – то любов, а чорне – то журба…

Марії Приймаченко пощастило пізнати щастя і в особистому житті. На жаль, воно було недовгим. Під час навчання у Києві вона знайомиться зі своїм односельчанином, лейтенантом піхоти Василем Маринчуком. Закохані не встигли й побратися, як чоловіка призвали на фронт. Василь ще встиг отримати звістку про народження сина Федора і написати відповідь. Після цього зв’язок з ним обірвався. Марія Приймаченко ніколи не дізналася, де він похований. Художниці напередодні смерті коханого снився дивний сон: про сад, в якому все навпаки — коріння стирчить догори, а квіти ростуть в землю. Після загибелі Василя вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. Ще довго по його смерті вона не братиме пензля до рук.

Легенда про Пікассо

Існує чутка, нібито Пабло Пікассо називав Марію геніальною, а її твори —

прекрасними роботами. На жаль, ця історія і понині не має жодних документальних підтверджень. Зв’язок з Пікассо відстежується тільки такий: журналістка Людмила Лисенко згадує, як привезла одного разу в село до Марії альбом з роботами Пікассо. Художниця оглянула його і сказала: «У нас в селі цього б не зрозуміли».

Чайки у човні. Фото: www.wikiart.org

 

Сон про рай

За два роки до смерті Марії наснився сон, ніби вона в раю. Там був стіл з ватманом і фарбами – можна було малювати досхочу. Марія переповідала, що вона зраділа спочатку, а потім спитала: «А вихідні у вас є?». Відповіли – нема. «То краще я на землі помалюю, сюди ще встигну».

Мистецтво – гроші

Вже після смерті Марії Оксентіївни сталося кілька скандалів, пов’язаних з грошима і її картинами. Так 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Не менший скандал стався з фінською компанією «Марімеко», що спеціалізується на виробництві речей для дому. Компанія використовувала малюнок дизайнерки Крістіни Ізоли, який дуже нагадував роботу Марії Приймаченко «Щур у дорозі» 1961 року. Після викриття плагіату компанія визнала свою провину і вибачилася. А фінська авіакомпанія FinnAir, що рекламувала горе-фірму, була змушена швидко прибрати рекламу з використанням зображення зі своїх літаків.

Українські доярочки-шахтарочки. Фото: www.wikiart.org

 

Іще трохи фактів:

  • Марія Приймаченко однаково вправно малювала обома руками.
  • Художниця була малоосвіченою: за її плечима усього чотири роки навчання. В підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалась народною говіркою. Зі спогадів знайомих, вдома у Марії не було ні книг, ні газет.
  • Щоб заробити грошей, Приймаченко шила оригінальні весільні сукні усій окрузі, щоправда цікавим методом: фасон і крій вона обирала «на око», а ножицями не користувалася – просто рвала тканину.
  • Марія Оксентіївна мріяла зібрати митців і розмалювати будинки в містах: «…що за дива витворили б — цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…».
  • Мисткиня була дуже сувора і не любила гостей, однак до неї полюбляли приїжджати журналісти, художники, режисери. Як згадує художник Андрій Пушкарьов: «Мабуть, Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині».
  • Марія Приймаченко також творила ілюстрації до книг. Зокрема, саме її малюнками прикрашені дитячі книги «Ой коники-сиваші» (1968), «Товче баба мак» (1970), «Журавель» (1970), «Чорногуз приймає душ» (1971).
  • Син Федір й онуки Петро та Іван також стали художниками.
  • Під час аварії на ЧАЕС художниця з сином майже потрапляли під 30-кілометрову зону евакуації. Їй радили покинути село, але вона з сином лишилася. І намалювала картину, на якій корова в бахілах їсть отруєну радіацією траву.

Український баран жито не убрав. Фото: www.wikiart.org

Текст: Христина Мельник

Музей воды в Киеве

Водно-информационный центр (музей воды) — Киев — ул. Грушевского, 1В —  Контакти: +38 (044) 279 53 33, +38 (044) 279 80 59

Вода — источник жизни,
Источник светлых дней.
Взгляни безукоризненно
В стремительный ручей.
Напиться хочет каждый,
Ты реки береги,
Озера, океаны
И малые пруды.

Водно-информационный центр (музей воды) — Киев — ул. Грушевского, 1В —  Контакти: +38 (044) 279 53 33, +38 (044) 279 80 59

Вода — источник жизни, и посещая Музей воды в Киеве ощущаешь ее магию!

Музей воды - Изображение Музей воды, Киев - Tripadvisor

На развалинах старинной башни родился первый в Украине «водный музей»

Самый неординарный водный музей Украины символично располагается в подземелье старинной водонапорной башни. Эта конструкция была главной «поилицей» города более 140 лет назад! Она состояла из двух водонапорных башен высотой 20 метров и подземного резервуара емкостью 110 тысяч ведер! А это 1 млн 350 тыс. литров!

Музей воды в Киеве - видео и адрес музея, Украина

Автором этого шедевра был военный инженер Аманд Струве. Хотя имя этого гения известно не каждому киевлянину, но именно он впервые создал железнодорожный мост через Днепр, первый электрический трамвай в Российской империи и уличное газовое освещение.

Интерактивная музейная экспозиция «три в одном»

Экспозиция сочетает в себе черты музея, технической выставки и даже аквапарка! Музей воды в Киеве предлагает гостям увидеть гигантский унитаз, побывать внутри мыльного пузыря, самостоятельно поменять русло реки и вызвать молнию с громом!

Музей воды в Киеве - описание выставки, фото, адрес, даты проведения,  афиша, цены на билеты, отзывы.

Это место, где экспонаты выставки не скрыты от посетителей за стеклянной стеной, а, наоборот, открыты к экспериментам! Здесь можно поиграть с живыми рыбками, создать гигантские мыльные пузыри и собственноручно испытать на прочность все агрегаты!

Музей воды (Водно-информационный центр), Киев

Вода — это то, что всем жизнь нам дает.
Что силы и бодрости нам придает.
Кристально чиста или очень грязна.
В любом состоянье полезна она.

Где водится грязь, там лягушки живут.
Для них лишь в болоте покой и уют.
Для нас же вода должна чистою быть,
Что б мы не боялись и мыться, и пить.

Не менее, впрочем, полезна вода
Которая в виде замерзшего льда.
Она охлаждает, морозит, бодрит.
И в зной нам прохладу и радость дарИт.

Давайте же воду все будем беречь.
От трат неразумных ее все стеречь.
Иначе закончится может вода,
И жизнь на планете затихнет тогда.

15 музеев науки и техники, куда стоит сходить с детьми | gagadget.com

Музей воды — один из самых популярных киевских музеев. Старинная водонапорная башня на лифте спускает нас под землю – и попадаешь в сказочный аттракцион, где главная героиня – вода во всех возможных проявлениях и видах. Огромные аквариумы, гигантский унитаз, модели артезианской скважины и канализационного коллектора – и как это все умещается здесь?   Башне – более 140 лет. Памятник архитектуры и истории – главная «поилица» киевлян нескольких поколений. Недаром отдельная часть экспозиции посвящена истории водоснабжения Киева. И сразу же – пример нерационально использования воды – узнаешь, сколько воды утекает из незакрытого крана или протекающего душа. Очень полезная информация, тем более, что подается она динамично, и без скучной дидактики. В музее становишься… сотворцом мира. Да, да, так и есть. Ну где еще можно самому проложить речное русло? Мы попадаем в самое начало творения: над нами гремит доисторический гром, льется дождь и шумят первые гейзеры, тают денников и низвергаются водопады: мы видим, как вода меняет природу, несет жизнь, формирует нашу планету, в конечном счете, наполняя нас с вами – ведь мы на 70% состоим из воды. В аквариуме плавают огромные приветливые японские рыбы. Касаются губами рук, плещутся, радуя глаз.

Музей воды (Водно-информационный центр) | ЗаметкинОгромные мыльные пузыри мы можем выдуть сами – этот аттракцион пользуется огромной популярностью. Как в сказке, оказываешься на миг в огромном мыльном пузыре с человеческий рост. И этой секунды достаточно для возвращения в детство…

≡ Музей воды в Киеве: цены, фото, как добраться

Музей воды — интересное место для похода с детьми, один из самых новых и популярных музейных комплексов в Киеве. Расположен Музей воды в центре города, в бывшем здании водонапорной городской башни, так что пешую экскурсию стоит начать от Крещатика вниз до Крещатого парка через Европейскую площадь.

Музей воды в Киеве - описание выставки, фото, адрес, даты проведения,  афиша, цены на билеты, отзывы.

В музее собраны экспонаты, которые сообщают об истории воды, ее всеобъемлющей сущности на Земле, значимости для всего человечества. В увлекательной экспозиции можно наглядно познакомиться с круговоротом воды в природе, для этого было создано своеобразное путешествие по некоторым континентам, в котором можно проследить таяние ледников, выпадение снега и дождя, водопад, а также извержение гейзеров. Занятная секция для маленьких посетителей: ваш ребенок сможет поиграть с мыльными пузырями, попробовать изменить русло одной из рек, а также подружиться с живой рыбой, живущей в аквасистеме. Еще одним знаменитым символом является гигантский унитаз, фотографироваться возле которого стало настоящей традицией. А еще можно сделать снимок внутри настоящего огромного мыльного пузыря.

https://youtu.be/5zG6uecaO-I

Музей воды | Water Museum

 

Танцы с оружием

В танцах с оружием, как несложно догадаться по их названию, исполнители используют оружие (или стилизованные версии оружия) для имитации или отыгрыша сражения в виде танца. Как правило, такие пляски служат какой-либо церемониальной цели, а также они довольно распространены в народных ритуалах во многих частях света. Танец с оружием, безусловно, очень древний. О нем есть упоминания среди самых ранних исторических свидетельств, которые сохранились до нынешних времен.

Спартанцев учили музыке. Она была нужна в бою. Она задавла темп движению. Она внушала мужество. Обучали хоровому пению и обращению с кифарой и флейтой. Учили и танцам — с той же военной целью. В полном вооружении юноши исполняли пиррихий — танец с оружием, элементами которого служили прыжки, удары копьем, оборонительные приемы и т.д.

Пиррихий (Серра): ядро понтийского эллинизма - 1gr.tv

Он использовался как своего рода ритуал для подготовки к битве.

Танцы с оружием

Танцы с оружием сегодня

Но сегодня во всем мире практически не осталось мест, где танец с оружием напрямую связан с предстоящим или недавним боем. Это особенно касается европейских государств, уже давно отказавшихся от трайбализма, который обычно и приводит к появлению подобных народных танцев. Но это также верно и для тех частей мира, где племенные традиции уступили место колониализму и силам глобализма. Народные танцы, которые все видят сегодня, часто являются частью выработанных местными обществом движений, направленных на сохранение и «омоложение» племенных или местных традиций. Некоторые из этих движений не менялись веками — например, среди коренных североамериканских племен и коренных народов Австралии.

Танцы охоты тесно связаны с танцами с оружием и военными танцами. Сохранилось очень древнее упоминание об охотничьем танце с оружием в виде наскального рисунка в Чатал-Хююк, крупном неолитическом поселении в южно-центральной Анатолии. На этом рисунке изображен охотничий ритуал, в котором танцоры держат свои луки.

Танцы с оружием

В современном мире танец стал рассматриваться как нечто, чем можно заниматься просто для отдыха. Таким образом, это дистанцировало танец от той важной роли, которую он занимал во многих человеческих культурах на протяжении всей истории (метод выражения, сохранения и передачи культуры и истории народа). Многие из видов деятельности, которыми люди занимались на протяжении тысячелетий (например, религия и ухаживания), традиционно находили отражение в различных видах танца. Другое занятие — сражения — очевидно, также занимало центральное место в жизни большинства человеческих культур. Таким образом, можно найти танцы, которые прославляют умение использовать оружие. На самом деле, в мире существует множество подобных танцев с оружием. Они варьируются от общих проявлений мастерства в использовании оружия до воспроизведения реальных сражений, специфичных для данной культуры.

Ранние примеры танцев с мечом и копьем можно встретить среди германских племен Северной Европы (о них упоминал известный древнеримский историк Тацит), норвежских народностей и англосаксонских племен. В курганном некрополе Саттон-Ху были найдены изображения людей, танцующих с копьями. Другие ссылки на подобные традиции можно встретить в «Книжной церемонии Константина VII Багрянородного» (примерно 953), в которой описывается варяжская гвардия (группа, состоящая из норвежских, а затем английских и англо-датских воинов), танцующих в двух кругах. Некоторые из них носили шкуры животных и маски, а другие ударяли в ритм посохами по щитам.

Танцы с оружием

Танец с мечами до сих пор существует в некоторых частях Европы. Оружие может быть использовано, чтобы разыграть имитацию боя во время танца, или может быть включено в качестве элемента самого танца, когда танцоры «плетут в воздухе кружева» своими клинками. В некоторых местах вместо мечей используются палки. В иберийских танцах с палками (paulitos, paloteos, ball de bastons) два ряда танцоров выстраиваются друг напротив друга.

«Танцы палок (кат. ball de bastons)—старинный ритуальный танец южной Европы, исполняемый с оружием. Похожая традиция существует и в Португалии. Участники праздника одеты в яркие костюмы и специальные сандалии с колокольчиками. Каждый держит в руках палку длиной около полуметра и толщиной 5 см в диаметре. Суть танца заключается в том, чтобы при достаточно быстром темпе соблюсти сложный ритуал боя, ударяя при этом своей палкой по палке партнера. Сами палки сделаны из дерева каменного дуба (именно его желудями кормят свиней, дабы получить знаменитый испанский хамон). Под зажигательную музыку танцоры проходят по всему городу, останавливаясь и повторяя свой танец на всех площадях, с тем, чтобы вернуться потом на главную площадь и сплясать еще раз под искренние аплодисменты зрителей.

Одним из самых популярных танцев с мечами в Европе является Мореска в Испании, который призван напомнить о борьбе между христианами и мусульманами в этой стране с XII по XV века. Также эти сражения празднует «парад Мороса и Кристианоса», равно как и британский танец Моррис.

Мореска, с точки зрения А. Зандбергера (A.Sanberger) [1], изначально является танцем «без сомнения, исторического характера, более того, проистекающего из борьбы христианского населения южных стран с сарацинами. Ее музыка играется в быстром размере 3/2 и состоит в своей простейшей форме из двух частей, каждая по восемь тактов». Еще в 1739 г. Й. Маттесон (J. Mattheson) упомянул танец в «Совершенном капельмейстере», где он сравнил «танцы мавров» с «Folies d’Espagne». Было бы «поистине очень хорошо когда-нибудь суметь сочинить в манере такой старой мелодии, чей размер состоит только из одной маленькой четверти, как во всех „танцах мавров“», причем Маттесон, кажется, считал что четырехтактная фолия, возможно, была ввезена окольным путем с востока в Испанию.

Классической страной морески является Испания, где уже в XV веке можно обнаружить манускрипт из Серверы (Каталония) [2]. Этот танец появляется как «Alta» или «Baixa Morisca», также в тесной связи с бургундскими «Hautes et Basses Danses». Согласно M. Querol Gabalda [3], «Alta Morisca» была танцем, исполнявшимся на прыжках, в отличие от «Baja Danza», которая исполнялся на шагах. Португальский поэт Gil Vicent (умер ок. 1540) упомянул танец в своем «Farsa Auto da Fama», а Лопе де Вега в своем «Учителе танцев». Сервантес упоминал танец в третьем дне «Алжирских купален». Народная традиция в Испании возводит танец к легенде, в соответствии с которой прекрасная христианская королева была захвачена в плен королем мавров, которому она должна была преподать искусство танца. При удобном случае во время танца перед королем она покинула его, сбежала, что привело к войне между ее христианскими помощниками и маврами.

За этой легендой скрывается факт, что мореска изначально была танцем с мечом. Представление борьбы христиан с маврами есть не что иной как рационализация фольклорного мотива, а именно — танцев плодородия. Все-таки мореска везде является пантомимой, в которой один или несколько исполнителей выступают с зачерненными лицами. Постепенно пантомима расширилась в балет, а в XVII веке каждый балет в просторечии именовался мореской.

Мореска — Википедия

В Македонии и Северной Италии танцы с оружием могут использоваться для изгнания злых духов перед свадьбой. Танцы с саблями существуют и на Балканах. Самый известный из них происходит из Албании — в нем два «соперника»-мужчины имитируют поединок из-за женщины.

А в северно-португальском Джого до пау участвуют два соперника с длинными палками. В некоторых местах может использоваться другое оружие, такое как топоры (или их деревянные версии). В некоторых частях Европы есть танцы с копьем, танцы с кинжалом и даже танцы с винтовками. В Шотландском Хайленде есть танцы, в которых использовались топор локабер, широкий меч, щит, кинжал и цепь. Хайлендский танец с кортиком напоминает индонезийский боевой танец Пенчака силата, в котором исполнитель демонстрирует техники ножевого боя в сочетании с элементами борьбы.

Корифей театру Богдан Ступка

Богдан Ступка: спогади в цитатах • журнал Коліжанка

«ВСЕ НАШЕ ЖИТТЯ — СУЦІЛЬНА ІМПРОВІЗАЦІЯ, А ЗНАЧИТЬ, ВСЕ НАШЕ ЖИТТЯ — ЦЕ ДЖАЗ!»

Ступка закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія). Богдан хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію.

— Я міг стати хіміком, астрономом. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: «Я з тебе, Богданчику, зроблю астронома». Не вийшло, — згадував Богдан Сильвестрович.

Ukraine, from Iryna | Words of encouragement, Quotations, Words

1961 року Ступка закінчив студію при Театрі ім. М. Заньковецької, на цій сцені дебютував, як актор і там же до нього прийшла популярність. До речі, його вчителем був Борис Хомич Тягно, курбасівський «березілець», який говорив: «Те, що відбувається на сцені, це як у житті, але на каблук вище, це не побутова правда, а художня!»

— У театрі вважалося, що я «неврастенік із негативною привабливістю». Тож грати «хороших радянських людей» мені не довіряли, — з посмішкою згадував актор. — У п’єси совєтських драматургів режисери мене брали дуже рідко. І це я вважаю — добре бо мав щастя грати Трєплєва у «Чайці», Едмонда у «Королі Лірі», Дона Жуана у «Камінному господарі», Річарда III в однойменній шекспірівській драмі…. Взагалі, якщо актор не грає класику,  тоді занепадає. Треба мати якийсь фантастичний талант, аби не деградувати, працюючи постійно в сучасному репертуарі. Знаєте, тривалий час існувало чітке уявлення про мене як актора на ролі негідників, а я завжди відчував, що моя акторська палітра досить широка…

Ступка зі вдячністю згадував й свого друга і старшого товариша Сергія Данченка, постановки якого стали знаковими у творчій долі режисера і актора…

Моя Україна - Вподобай Моя Україна 🇺🇦 #Цитати #Ступка | Facebook

У Львові актор зустрів своє кохання на все життя — з Ларисою Семенівною вони прожили 45 років, і «це були роки щастя, і всі мої перемоги — це все завдяки моїй Ларисі, яка була моєю Музою, дружиною, найріднішою людиною, хранителькою нашого родинного вогнища», — стверджував Ступка.

Богдан Ступка: докладна біографія великого актора світового масштабу. -  ЗНАЙ ЮА

Pin by Ирина Абдулова on Цитаты | Poems, Wise, Rubrics

Богдан Ступка и Лариса Корниенко. Любимая женщина одного из самых  колоритных актёров современности | Люди и судьбы | Яндекс Дзен

Вдова Ступки: Как жить дальше? Пенсии ни на что не хватает, а дети помогать  не могут, у них своя жизнь / Бульвар

— Коли Сергій Володимирович Данченко дав мені роль Миколи в «Украденому щасті», я тільки що одружився, і для мене були актуальними супутні почуття: ревнощі, зрада, можливість розлучення… Я все перекладав на образ Задорожного, відчував його характер до найдрібніших подробиць і добре розумів його стан… З драматургією Івана Франка в моєму житті багато пов’язано. Можливо, колись зберуся, сяду і напишу книжку…

— Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені — високе мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес.Все наше життя — суцільна імпровізація, а отже, все наше життя — це джаз!

Мені завжди казали: не хвалися, що ти це зробив. Ти — просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не маєш цього закопати. І ніколи не будь гордим…

Украина - презентація з історії україни

Живучи у Львові, я любив із парасолькою вийти в дощ, підняти комір плаща та прогулюватися містом… Пам’ятаю старих львівських інтелігентів, які, вітаючи один одного, піднімали капелюхи: «Моє поваження! Як здоров’я? Вітаю вашу родину! Цілую ручки, пані! Прошу, перепрошую, евентуально, автентично…» Звісно, це все з минулих часів, сьогодні нове покоління львів’ян розмовляє інакше. Але в мені залишилося багато чого, закладеного матір’ю, батьком…

До речі, львівські риси я вніс в образ Зиґмунда Фройда у виставі «Істерія». Наприклад, парасолька, з якою я не розлучаюся під час усієї постановки. Це згадка про Львів, оскільки там часто падають дощі…

Нині є макет пам’ятника Богдану Сильвестровичу у капелюсі і з парасолькою (робота скульпторів Чепеликів), який колеги франківці мріють установити біля входу до театру, але поки на реалізацію проєкта бракує коштів…

Богдан Ступка - презентація з біографії

«МОЇ РОЛІ — ЯК ДІТИ, НІ ВІД КОГО НЕ ВІДМОВЛЯЮСЯ»

Київська сторінка творчої долі Богдана Сильвестровича тісно пов’язана з колективом Театру імені І. Франка з 1978 року, коли зі Львова приїхав Сергій Данченко й очолив команду франківців, взявши до себе в трупу двох провідних акторів Театру ім. М. Заньковецької — Ступку і Розстального. Саме Данченку належить розробка моделі поняття «національний театр». Театр Високого Стилю, в якому відверта театральність, вишуканий смак виступають в єдиному синтезі зі справжньою народністю. А коли 2001 року Сергій Володимирович помер, його справу продовжив Богдан Сильвестрович, який очолив Театр ім. І. Франка і ніс прапор франківців до самої смерті. «Мені було легше бути міністром культури, ніж художнім керівником театру…» — зізнавався Б. Ступка.

— Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою «Украдене щастя», я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом, — згадував Богдан Сильвестрович.

До речі, Ступка зі сміхом говорив, що він «вічний студент» бо у Київському театральному інституті вчився довго-довго: заважала велика занятість у театрі, а згодом й у кіно. Тільки у 1984 р. нарешті він отримав диплом, як… театрознавець (!).  Захищав роботу під назвою «Мій Микола Задорожний» по знаковій виставі «Украдене щастя», яка вже стала сучасною класикою…

Ступка дебютував у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р.) — роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), тодішні цензори не хотіли, щоб її грав Миколайчук, який з успіхом створив кінообраз Кобзаря. Затвердили Ступку, за яким після ролі Річарда III у Львівському театрі ім. М. Заньковецької закріпився негативний імідж. Але образ Ореста у трактуванні Ступки виявилося дуже вдалим, і ця роль стала першою окрасою в довжилезному списку кіноробіт митця.

Серед ролей Б.Ступки було багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні») та інші. Серед останніх його кіно робіт були: «Тарас Бульба», «Дім», «Одного разу в Ростові» та «Безодня»…

Pin by Roman on Мудрые | Quotes, Wisdom, Life

— Роби справу чесно, з душею — і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори. Треба бути терплячим, але істину золотих слів для нинішнього покоління закривають золоті гори… Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому…» — казав актор.

10 глибоких цитат Богдана Ступки про життя і війну | То є Львів.

— Працюючи над ролями в картинах «Чорна рада», «Вогнем і мечем» і «Молитва за гетьмана Мазепу», я сам вчився. Спочатку знав про гетьманів поверхово, потім став заглиблюватися, знайомився з архівними матеріалами і відкривав багато цікавого. Наприклад, Іван Мазепа побудував 12 церков в Україні, серед яких дзвіниця Святої Софії у Києві, дав гроші на вівтар Храму гроба Господнього в Єрусалимі. Ще зараз залишилися частини цього вівтаря. При ньому в Україні на високому рівні була освіта. У нього в боржниках була половина Європи. У нього просили гроші не тільки російський цар, а й шведський, і навіть польський королі. Коли пару років тому проводили виставку «Українське бароко» в Лаврі, то тоді демонстрували портрети Мазепи. І що цікаво — їх було більше десятка, і на кожному він різний. Минуло триста років, і нині важко сказати, яким він був дійсно. Скажу одне: для мене він, перш за все, патріот, який любив свою батьківщину. Це прекрасний воїн та полководець, громадський діяч. Постать дуже сильна, вольова. Грати Мазепу мені було важко, бо кожен із нас його уявляє по-своєму. Ми разом з Іллєнком не робили з нього «зацукрованого гетьмана» — такий солодкий, що хочеться його лизнути. Він — глава держави. Був і гуманістом, і жорстоким чоловіком — живою людиною з сильними і слабкими рисами».

Глядачі із захопленням сприймали ролі Ступки, зіграні ним у таких популярних виставах: «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір», «Сни за Кобзарем»,»Кар’єра Артура Уї», «Енеїда», «Записки божевільного», «Цар Едіп», «Лев і левиця», «Легенда про Фауста» та ін. Актор зізнавався, що своїми успіхами завдячує «міцному тилу» — дружині Ларисі. Вона була чудовою балериною. Її запрошували працювати у Великий театр, а вона пожертвувала особистою кар’єрою, зробила затишним дім Ступок, виростила сина, займалася онуками…

Богдан Ступка - презентація з біографії

— Мені не завжди аплодували. Були й розгромні рецензії. Але мої ролі — як діти, ні від кого не відмовляюся. Є три вистави, які вважаю найголовнішими в моєму житті. Це — «Украдене щастя» Івана Франка, «Дядя Ваня» Антона Чехова і «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема. Мої персонажі — Микола Задорожний, Тев’є-Тевель, Іван Петрович Войницький постійно розмовляють з Богом. «Господи, пропало життя! Якби мені почати життя спочатку… Я міг би бути Шопенгауером, Достоєвським», — а він — ніхто, він — «дядя Ваня». На цю роль мене підштовхнула моя мама. Вона мала стати великою актрисою і не стала. Я виріс у театрі. У сім років батько привів мене до Львівської опери, де працював хористом. Кожної суботи і неділі я дивився вистави. Слуху не мав, але співав. Сусіди скаржилися, а батько мене захищав. Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось добитися. Актор, з одного боку, м’яка губка, а з другого — вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Актор — важка професія, в ній не можна раз і назавжди схопити Бога за бороду. Треба постійно залишатися учнем і завжди бути готовим до змін…

Сам я нічого не ставлю, не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів! Театр зображує, так би мовити, життя. Але там не по-справжньому вмирають, гинуть і так далі. Там грають в це все. Грають у життя. Театр — продовження життя. Ти підносишся трохи над реальністю, але це та ж реальність, тільки в художній формі. Театр — не втеча з життя, просто людина знайшла іншу його форму. Все пов’язане, воно ж не буває окремо: життя — це життя, театр — це театр..

Український глядач — найкращий глядач у світі, і його подяка та оплески є найкращою винагородою для акторів і меценатів. Ми — громадяни однієї країни, і обов’язок кожного зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають у цьому — патріоти України.

Так вийшло, що фактично майстер прощався зі своїми шанувальниками на бенефісі «Концерт №70 від Ступки», який на франківській сцені актор дав 7жовтня 2011 р. У тому вечорі Богдан Сильвестрович дебютував як «ударник», виконавши соло на барабані й тарілках, шуткував, декламував улюблений вірш «Крила», який написала Ліни Костенко: « Людина нібито не літає…//А крила має. А крила має!»…

До речі, 2008 року, на 67 день народження Ступки, працівники Андрушівської астрономічної обсерваторії назвали в його честь астероїд, який відкрили в ніч на 27 серпня. Офіційна назва астероїда — «269 252 Богданступка».

Протягом всього свого життя у актора був сильний зв’язок із матір’ю Марією Григорівною. Навіть народилися вони в один день — 27 серпня. До порад матері Богдан прислухався все життя. Коли Богдан Сильвестрович відчув, що життєві сили почали залишати його, сказав, що хоче померти в той день, коли не стало його мами — 23 липня. До цієї дати Ступка не дожив лише добу…

Сьогодні акторську династію Ступок продовжують син Остап та онук Дмитро в Театрі ім.І.Франка, внучка Устина — студентка факультету «Міжнародне культурознавство», перейшла на II курс, Богдану-молодшому 12 років — він школяр, а правнучці Богданці виповнилось два роки…

СОЗВЕЗДИЕ ЗВЁЗД — *АКТЕРСКИЕ И ТВОРЧЕСКИЕ ДИНАСТИИ* | OK.RU

Нині пам’ять про актора живе у серцях людей, бо нам у спадок він лишив прекрасні театральні вистави і фільми. На Байковому кладовищі встановлений пам’ятник — це бронзовий дуб із перевернутим корінням і в цьому закладено багато смислів і сенсу, які підкреслюють існування митця на землі, його душі…

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»

Богдан Ступка фото 17 из 20 в галерее на - 24СМИ

КЛАССИК ЖИВ! СМЕРТЬ НЕ ВЛАСТНА НАД ВЕЛИКИМИ!

Михаил Жванецкий, действующий капитан затопленной «Баржи» - TicketHunt

Уходит целая эпоха…

Алкоголь в малых дозах безвреден в любом количестве.
Мысли и женщины вместе не приходят.
«мы сидим, лежим, валяемся… но на правильном пути».
«Мы живем в такое время, когда часы не для времени, а грудь не для младенца».
Пришел — спасибо, ушел — большое спасибо…
Наш человек с молодых лет привык открывать дверь женщиной.
«Не бывает того, что мы хотим, бывает то, к чему мы можем приспособиться».
«В России два типа начальников — самодуры и самородки. Вторых пока не видно»
«Россия — это страна неограниченных возможностей и невозможных ограничений»?
«За новую жизнь страна платит откат. Откат платят культурой».
На коньяке я могу выдать две-три мысли в час.
Одну остроту в десять минут.
На водке — три-четыре претензии к правительству и один вопрос к Думе: откуда они?
На сухом вине — до изжоги успеваю помрачнеть, очень скверно обо всех подумать.
На шампанском — несу чушь довольно далеко и долго.
Безропотность — раздражает.
Безрадостность — угнетает.
Скупость — возмущает.
Тупость — отталкивает.
Ум — утомляет.
Юмор — обижает.
Заграница
Там мы как белые вороны, как черные зайцы, как желтые лошади.
Мы непохожи на всех. Нас видно. Мы агрессивны. Мы раздражительны.
Мы куда-то спешим и не даем никому времени на размышления.
Мы грубо нетерпеливы… Мы спешим в самолете, в поезде, в автобусе, хотя мы уже там.
САМОЧУВСТВИЕ
Встал – стало хуже.
Вышел – стало лучше.
Выпил – ещё лучше…
Не надо было выходить!
В конце концов, кто я такой, чтобы не пить?
Выпей, Мишастик, добейся любви без слов.
Алименты — это когда один расплачивается за троих.
Он был так крепко облучен, что рядом хотелось выпить под его дыхание.
Сегодня честный и принципиальный человек совсем другой.
Он не говорит, не возражает.
Он соглашается, но делает по-своему.
Он не знает ничего утомительнее и бесполезнее возражения, спора, убеждения, уговоров, речей.
Опять обращение к политикам.
Меня всегда интересовало — почему плохой язык, скверная дикция, отсутствие мысли вызывает такое большое желание встретиться с аудиторией?
Наш диагноз – мы пока нецивилизованны.
У нас очень низкий процент попадания в унитаз, в плевательницу, в урну.
Язык, которым мы говорим, груб. Мы переводим с мата.
Костюм «Евы» ей очень идет, только ушить нужно кое-где.
Некоторые выглядят храбрыми, потому что боятся убежать.
Удача улыбается смелым… А потом долго ржет над ними!!!
Легкомыслие — это хорошее самочувствие на свой страх и риск
Друзья познаются в беде, если конечно их удается при этом найти.
Дул такой сильный ветер, что сигареты выворачивало вместе с зубами…
Как жаль, что вы наконец-то уходите…
Рожденный ползать — везде пролезет.
На его похороны пришли все три бывшие жены.
И первая закатила истерику: «На кого ты нас оставляешь?!»
Хотя все три давно замужем.
Чтобы спасти тонущего, недостаточно протянуть руку — надо, чтобы он в ответ подал свою.
В историю трудно войти, но легко вляпаться.
Смех без причины — признак того, что вы или идиот, или хорошенькая девушка. Люди делятся на тех, на кого можно положиться и на тех, на кого нужно положить.
Как мы располагаемся.
Подчиненные — хвостами наружу, головами внутрь.
Начальники — хвостами внутрь, пастью наружу.
Весь народ — дитями внутрь, бабами наружу, мужиками по периметру.
Встретили меня по одежке, проводили тоже плохо…
Идея пришла в его голову и теперь упорно ищет мозг.
Ну пробил ты головой стену… И что ты будешь делать в соседней камере?
Микробы медленно ползали по телу Левши, с трудом волоча за собой подковы…
Много хороших людей на свете.. Но на том свете их больше…
Ничто так ни ранит человека как осколки собственного счастья.
Нашедшего выход затаптывают первым!
Из двух зол я выбиpаю то, какое pаньше не пpобовал…
Все идет хорошо, только мимо…
Мало найти свое место в жизни, надо найти его первым.
Экипаж прощается с вами и желает вам приятного полета….
У одних оба полушария защищены черепом, у других — штанами.
Добpо всегда побеждает зло, значит, кто победил, тот и добpый.
Только в день рожденья узнаешь, сколько в мире ненужных вещей.
Никогда не преувеличивайте глупость врагов и верность друзей…
В жизни всегда есть место подвигу. Надо только быть подальше от этого
места.
Я бесконечно уважаю чудовищный выбор моего народа.
Жизнь — как рояль: клавиша белая, клавиша черная… крышка.
Каждый человек по-своему прав. А по-моему нет.
Чтобы я увидел тебя на костылях, а ты меня одним глазом!
Чем больше смотрю в зеркало, тем больше верю Дарвину.
Чтобы начать с нуля, до него ещё надо долго ползти вверх.
Труднее всего человеку дается то, что дается не ему.
Если человек знает, чего он хочет, значит, он или много знает, или мало
хочет.
И те, кто стоял в живой очереди, зорко наблюдают за порядком получения в очереди, которая вне очереди, чем и достигается вот эта прославленная всеобщая тишина.
Лотерея — наиболее точный способ учета количества оптимистов.
Высшая степень смущения — два взгляда, встретившиеся в замочной скважине.
Кушать есть чего, но стимула уже нет.
Теория вероятности на женщин не действует.
И закон всемирного тяготения…
И гравитация…
Были женщины, но не было жены.
Были слова, но не было романа.
Были квартиры, но не было дома…
Воспитанный мужчина не сделает замечания женщине, плохо несущей шпалу.
Автоответчик Калашникова
Лучше пузо от пива, чем горб от работы.
Лысина — это полянка, вытоптанная мыслями.
Пусть лучше над тобою смеются, чем плачут.
Пока семь раз отмеришь, другие уже отрежут.
Чем удобряли, то и выросло.
Все люди братья, но не все по разуму.
В любом из нас спит гений. И с каждым днем все кpепче…
Мыслить так трудно, — поэтому большинство людей судит.
Я слишком быстро вожу машину, чтобы переживать из-за холестерина!
Любого автомобиля хватит до конца жизни, если ездить достаточно лихо.
Не водите машину быстрее, чем летает ваш ангел-хранитель.
Перебегал улицу на красный свет и был сбит встречным пешеходом.
Пешеход всегда прав. Пока жив.
Главное — не перейти улицу на тот свет.
Красиво жить не запретишь. Но помешать можно…
Как трудно ползти с гордо поднятой головой!
Одна голова — хоpошо, а с туловищем лучше.

Михаил Жванецкий

Фанфары Счастья

На изображении может находиться: растение и цветок
Счастье не приходит в вашу жизнь с фанфарами.
Самые красивые вещи, те, что дают вам истинное счастье,
приходят на цыпочках, тихо… и ждут, когда вы их заметите.
Одри Хепберн.
На изображении может находиться: один или несколько человек и люди сидят, текст «счастье не имеет рецепта каждый готовит его с ароматом собственных ощущений. 产氣»
Только открытой душой…
можно тонко чувствовать мир…
Нет описания фото.
′′ Музыка дарит душу вселенной, крылья разуму, полёт в воображение и жизнь всему.»-Платон
На изображении может находиться: растение, трава, природа и на улице
Берегите себя:
— не работайте на износ…
— не переживайте по пустякам…
— купайтесь в счастливых моментах!
— любите и будьте любимы!
На изображении может находиться: небо, дерево, океан, на улице, природа и вода
Осенняя луна
Сосну рисует тушью
На синих небесах.
Хаттори Рансэцу
На изображении может находиться: один или несколько человек, на улице и вода
Неужели есть что-то сильнее надежды?
Есть-ОЖИДАНИЕ.
Человек способен ждать , даже когда нет
Никакой НАДЕЖДЫ…
На изображении может находиться: текст «порой, чтобы спасти кого-т нүжно просто ΕΓο обнять»
Перешагните, люди, через грусть!
Вы улыбнулись, значит всё в порядке.
Почаще смейтесь, радуйтесь и пусть
Улыбка станет утренней зарядкой!
На изображении может находиться: дерево, небо, растение, на улице, природа и вода
Есть в осени покой и безмятежность
Узором заплелись печаль и грусть.
В листве дрожащей трепетная нежность,
Художника непревзойдённый вкус.
В ней столько нераскрытой вечной тайны,
Что манит романтичные сердца.
Она так хороша необычайно,
Что можно любоваться без конца.
Всегда неповторима и прекрасна
И этим души многие пленит.
Чарует удивительная сказка,
Которая стихами говорит.
Она несёт наряды королевой,
Расшиты яркой нитью золотой.
И каждый раз снимает их несмело,
Смущаясь первородной наготой.
Прикроет плечи шалью из тумана.
Ноябрь подарит белое манто.
Она в волненьи станет бездыханна,
Но как и прежде, манит красотой.
Она кокетка, модница, царица.
Всегда неповторима, но мила.
Она душе родная, как сестрица.
Меня в свои объятья приняла.
На изображении может находиться: растение, природа и на улице
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
На изображении может находиться: 1 человек, на улице
Ходила Осінь…
Шукала Кралю…
Хотіла хустку подарувать…
Дійшла поволі
До мого краю,
Та й стала хустку
Всім примірять…
Одна не хоче,
А другій рано,
Сховалась третя — ще не пора…
А хустка пишна, аж золотава…
Чи стане грошей,
Щоби куплять?..
Всміхнулась Осінь:
— Даю задурно,
Будеш носити ще й за Зими…
До хустки маю
Ще й подарунок —
Жіноче щастя…
З двома крильми…
На изображении может находиться: один или несколько человек, текст «я, не идеальный человек. я, тоже совершаю ошибки. и поэтому, очень ценю людей, которые, несмотря, сльга ни на что, остаются co мной...»
На изображении может находиться: цветок, растение, небо, природа и на улице, текст «все будет хорошо, потому что плохо уже надоело. да зарасти оно всё ромашками!»
Если ты способен видеть прекрасное, то только потому, что носишь прекрасное внутри себя….🕊
Ибо мир подобен зеркалу, в котором каждый видит собственное отражение….
На изображении может находиться: растение, цветок и природа
Есть в жизни нашей два любимых дня:
Один – ВЧЕРА, с ошибками и болью.
Но он ушёл, и он не в нашей воле,
Он – бесконечность, строго говоря.
Второй день – ЗАВТРА, с клятвами в ночи,
Он нам не подконтролен, как и первый.
И хоть мы посвящаем ему перлы,
Он раньше не наступит, хоть кричи.
Что остаётся? День – в котором ЖИЗНЬ!
СЕГОДНЯ – это день для всех на свете!
Мы начинаем рано, на рассвете:
Успей, реши, сумей. На старт! Держись!
ВЧЕРА – история, а ЗАВТРА – тайна.
СЕГОДНЯ – дар. И это не случайно.
На изображении может находиться: птица, небо и на улице
Как бы тебе ни было плохо, ты можешь всего лишь взглянуть на небо и понять, что жизнь всё-таки прекрасна! Наши мечты улетают в небо, как птицы и ангелы. Создатель не дал человеку крыльев, но лучшим из людей он подарил душу, способную летать.
Не исчезай во мне ты навек, Не исчезай на какие-то полчаса. Вернешься ты вновь через тысячу, тысячу лет, Но все горит твоя свеча... Не исчезай и...
Пусть в Твоей Душе всегда звучат Фанфары Счастья..
Они напомнят, что Ты нужен…
Что Ты любим…
Это самое главное на свете…
ᐈ Тополи фото, фотографии тополя | скачать на Depositphotos®

Чумаки-мандрівники

Чумаки. Нащо їм стільки солі? / ТиДиви

Дорога

Нас кличе у мандри дорога,
Нам грає чарівна струна.

Я за тобою піду,
Я буду вітром летіти,
Я буду сонцем горіти,
Для тебе.

Шалені мрії мої
Летять за обрій Землі
І будять в серці твоїм
Гарячі хвилі.

Приспів:
Нас кличе у мандри дорога,
Грає чарівна струна.
В променях сонця ранкових
Ця пісня для тебе луна.

У серці грає весна,
Весна без даху і дна,
Летить над світом вона,
Співає в небі.

Шалені мрії мої
Летять за обрій Землі
І будять в серці твоїм
Гарячі хвилі.

Приспів (2)

Подорож слобожанських чумаків (прасолів) добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський: «Рано-вранці. години за три до сходу сонця, ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні другий привал і обід. Увечері га зорі, вечеря, а за нею — нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст тридцять. Їдять дорогою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону назад — солону і в’ялену рибу. Звичай чумаків — у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з’являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать».

Чумаки: таємниці промислу - Вісті Черкащини

Одним з найважливіших позаземельних занять українців XVIII — XIX ст. був торгово-візницький промисел, або чумацтво. Найперше чумаки з’явилися у Середньому Подніпров’ї в другій половині XVI ст. За переказами старих чумаків, записи розповідей яких були зроблені дослідниками давнього українського промислу на початку XX ст., слово «чумак» походить від слова «чума» — назви страшної в той час хвороби, оскільки чумаки часто перевозили цю заразну хворобу. Подані нижче матеріали розкривають специфіку чумацького промислу, висвітлюють чумацтво як національно-історичне явище і в територіальному аспекті стосуються переважно південної Київщини.

Чумацький промисел відігравав в Україні ХVIII- ХIХ ст. значну транспортно-торгову роль. Зокрема, чумаками у 1842 р. на Київщину було завезено 790 275 пудів солі на суму 303 323 крб., у 1848 р. — 967 651 пудів на суму 344 974 крб.

З Київщини до Одеси та інших міст півдня було перевезено в 1847 р. 641 284 четв. пшениці, 85 175 четв. жита, 14 935 четв. ячменю, 81 960 четв. вівса, 4 936 четв. гречки, 5 670 четв. проса, 1 873 четв. гороху, 6 660 четв. житнього борошна, 14 203 пудів пшеничного борошна, 38 518 пудів різної крупи.

Українська історико-етнографічна наука залишила важливі факти минулих століть, які дозволяють i нині вивчати чумацький промисел. На Київщині у XIX ст. чумаки були майже в кожному селі, а інколи існували цілі чумацькі села. Одним з таких було село Орли Звенигородського повіту Київської губернії, нині село Лисянського району Черкаської області. Цікавою є історія виникнення цього села, про яку ми дізнаємося з розповідей чумаків, що їх записали етнографи минулого століття. Отже, за переказами старих чумаків назва «Орли» пішла від того, що у давнину у великому лісі серед поляни біля величезної липи оселився чоловік із дружиною й донькою. Він викопав землянку і став у ній жити. На цю поляну зліталися орли, які постійно перешкоджали чоловікові вести господарство, за що вiн їх убивав. Через певний час на доньці цього чоловіка оженився парубок Момот із сусіднього села Лісовичі, який також викопав на поляні землянку і став тут жити. Старого чоловіка прозвали Орлом. Синів у Орла не було, а в Момота через певний час народилося аж п’ятеро. Вони також у свій час викопали тут землянки. А невдовзі це місце переросло у хутір, а потім — у село, яке стали звати Орли від першого його засновника.

Село Орли, як і багато інших у XIX ст., мало типове чумацьке розташування: простягалося на 1,5 км завдовжки і 1 км завширшки. Через село проходив яр, по якому простягався шлях. Але цим шляхом ніхто не їздив, а лише гнали худобу до водопою, ходили по воду до криниць, що тут були викопані. Сільські садиби починалися від поля і спускалися до яру, в якому всі садиби були огороджені. Все село від поля було обкопане ровом, і до кожної садиби йшла дорога. Оскільки в чумаків волів і возів було багато — інколи нараховувалося в одного чумака від 30 до 60 возів, — то в садибу чумаки в’їжджали тільки з поля. Усі воли з возами в селі уміститися не могли, тому через два дні після того, як випряжуть волів, чумаки гнали їх до лісу, де вони паслися, поки господар — чумак висипав сіль, все упорядковував, гостював по сусідах, справляв обід тощо. З цієї ж причини воли зимували на півдні, де кількість степових трав дозволяла запастися сіном на зиму.

Хати в чумацькому селі і всі будівлі стояли серед садиби, далеко від поля і від яру, в садках. Серед садів хат майже не було видно. Створювалося враження, що все село подібне до одного великого садка. У кожній садибі чумак намагався тримати пасіку. За часів панщини багато чумаків від неї відкуповувалися. Кожного разу як чумак приїжджав з дороги, то давав панові як гостинця потроху всього того, що привозив. За це вони надавали чумакам випас. Одягався чумак літом у білу, широку сорочку з домашнього полотна, комір і рукава якої застібалися ремінцем. Штани носили широкі з того ж самого полотна. На ноги одягали постоли iз свиної шкіри або чоботи. Чоботи мали бути вільні, великі, халяви довгі. Такі довгі халяви допомагали переходити через воду. В халяві лежали сопілка, люлька та молитва від пропасниці. На голові літом і зимою чумаки носили смушеву шапку. В прохолодну пору чумак одягав свиту з саморобного овечого сукна, а зимою — кожуха й кирею, на руки — довгі, до ліктів, кожушані рукавиці.

Одним із показників заможності чумака були воли: кількість та їх стан. Воли вирощувалися у селянських та панських господарствах із телят. Вони повинні були бути сірими, довжина ріг мала бути щонайменше півтора аршини в сторони. Рябих, гнідих та волів іншої масті в південній Київщині не зустрічалося. Дуже рідко траплялися чорні воли. У таких волів на лобі повинна була обов’язково бути пляма білого кольору, а самі воли — високі і рівномірно чорні. Чумаки вважали, що такі воли оберігали інших волів від хвороб. Окрім того, чумацький віл повинен був iти рівно, не шкутильгати і не бити п’яткою. Назви волам давали переважно такi: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Кевондзь, Козак, Лебідь, Сокіл та ін. Щоб воли були кучерявими, їх мили водою і витирали соломою. Хвости розчісували дерев’яною гребінкою, роги чистили склом і витирали кожушкою так, щоб ті блищали. Налигачі для волів були ремінні, інколи — шовкові. Деяким волам чумаки, будучи в Одесі, інколи золотили роги. Влітку волів пасли, взимку кормили і напували тричі на день.

Значної уваги чумак приділяв своєму реманенту. За дослідженнями окремих вчених, вартість реманенту на одну волову паровицю на початку ХIХ ст. складала від 96,5 крб. до 115,55 крб. Готуючись у дорогу, чумак оглядав воза та все приладдя, лагодив, якщо щось було зіпсовано. Чумак, який мав тільки 5 возів, приєднувався до якоїсь валки, а той, що мав свою валку, наймав наймитів для її обслуги. Валка складалася з 25—30 возів, а найбільша мала 40 возів. Якщо чумак мав більше 40 возів, то він робив дві валки, оскільки у дорозі могли виникнути проблеми з водою, бо в криниці вистачало води для 40 волів. Валки очолювали чумацькі отамани. Під час перепочинку в дорозі 2 чумаки пасли волів, інші варили обід. Волів пасли пiвтори години, потім їх напували. Після цього чумаки обідали, мастили вози і знову виїжджали в дорогу.

Якщо в дорозі потрібно було лікуватися, то використовували горілку, настойку з трав, траву. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Хворих везли у возі. Коли чумак помирав у дорозі, то його везли до першого села і там ховали. А якщо чумак помирав від чуми або іншої небезпечної хвороби, то його ховали в степу.

Чумаки, ходячи 2-3 рази у рік на південь, заробляли чималі гроші, які пускали в торгові операції, або, що траплялося частіше, купували на них землю у збіднілих селян та поміщиків. Тому на час зникнення чумацького промислу чумаки мали значні земельні ділянки.

З розвитком залізничного транспорту чумацький промисел став не витримувати конкуренції. Так, з проведенням у південній Київщині уманської гілки залізничної дороги Шпола — Вапнярка чумацький промисел Звенигородського повіту, до якого входило й згадуване вище чумацьке село Орли, почав з 1892 року занепадати. Місцеві селяни стали обмежуватися підвезенням вантажів до залізничних станцій міст Звенигородка та Вільшана та поїздками в Херсонську губернію по сіль, яку, привізши додому, розпродували по місцевих ярмарках. Була й ще одна причина, яка вплинула на зникнення чумацтва: швидке заселення степів у районах чумацьких шляхів та поширення там посівних площ позбавило чумаків дешевого пасовища. В цілому по Україні чумацтво існувало аж до кінця ХIХ ст., а в окремій місцевості Полтавщини воно відродилося в 1919 — 1922 рр.

“На скрижалях»

Чумаки заклали сучасні дороги
Майже всі шляхи загальноукраїнського значення сьогодні – засновані саме чумаками. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, більшість доріг виключно з’єднували між собою найближчі села. Чумакам було не вигідно втрачати час, подорожуючи поселеннями, і вони прокладали власні маршрути, прив’язуючись лише до річок (задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води).

Чумаки» И.Карпенко-Карого | Данкор онлайн | Новости, события города Сумы и Сумского региона. Обзоры, мероприятия, афиша, объявленния, блоги

Взагалі чумацтво було дуже престижним та поважним заняттям. Воно приносило немало грошей, а сам заробіток був стабільний, наскільки то було можливо в тих умовах. І сам образ прасола, який складався внаслідок довгих мандрівок, дуже притягував молодь. Це була працелюбна, добра, сумлінна, лагідна та щира людина. Такий стан справ сприяв тому, що майже всі юнаки в середньовіччі мріяли стати лицарем-козаком або ж чумаком. Але не всім щастило в дорослому житті досягти своєї мрії, і не тільки соціально-економічні причини були тому на заваді, але і фізично-психологічні: не кожна людина була здатна витримати ті випробування, які спіткали її на чумацькому шляху.

В 60-90-ті роки XIX століття почав розвиватись більш рентабельний вид транспорту – залізничний, що сприяло занепаду, причому доволі швидкому, промислу чумаків. І вже напередодні Першої світової війни лише окремі селяни, що мешкали в центральних районах та на Півдні України, ще займались цією справою. Але незважаючи на занепад, чумацтво стало однією з найколоритніших галузей у виробничо-господарській діяльності українців. Також воно зробило свій внесок до розвитку деяких галузей традиційної культури, наприклад, народної медицини, ветеринарії, відобразилось на звичаях та обрядах, усній народній творчості, мистецтві та інших видах культури та науки.

Чумаки - Непоменко Александр Владимирович - - Arts.In.UA

 

 

Дизайн автомобилей Acura

Acura  — обособленное подразделение японского автопроизводителя Honda, выпускающее автомобили премиум-класса. Acura стал первым японским премиум-брендом, который на равных конкурировал на рынке США с европейскими производителями.

В основе названия бренда лежит морфема из латинского языка «Аку» (Acu — игла). Новое слово Acura, которое было образовано из этой морфемы, может означать «острый, заточённый». Логотип новой марки представляет собой видоизмененную букву «А» в виде кронциркуля – инструмента для точных измерений деталей, которым пользуются инженеры.

Значок «Акура»: что означает название и логотип Acura

Текущие модели

Для поклонников Acura фото данной коллекции будут настоящей находкой. Они позволят оценить внешние характеристики моделей и их основные отличия.

На портале VERcity представлены качественные снимки автомобилей Acura. Мы собрали для вас коллекцию ярких картинок Acura ILX, которые вошли в историю мирового производства авто. И теперь они доступны для просмотра каждому посетителю сайта.

  • ILX — компактный седан среднего класса;
  • TLX — среднеразмерный спортивный седан бизнес-класса
  • RLX — представительский седан;
  • CDX — компактный кроссовер;
  • RDX — компактный кроссовер;
  • MDX — среднеразмерный кроссовер.

Новый концепт Acura Precision представлен всеобщему вниманию в рамках Международного автосалона в Детройте. Облик концептуальной модели является предвестником будущей философии дизайна автомобилей компании.

Маскулинные аэродинамические грани и плавные обводы кузова в сочетании с футуристичной светодиодной оптикой и 22-дюймовыми колесными дисками создают атлетичный внешний вид концептакара. Кузов имеет классические низкие и широкие пропорции, намекая на драйверский характер автомобилей Acura.

Одной из ключевых целей дизайнеров стала тема «квантового континуума», которая должна создать плавный гармоничный образ экстерьера и интерьера концепта. Подобно внешнему силуэту Precision, дизайн салона представляет собой яркий контраст футуристичной архитектуры передней панели, ультраширокого изогнутого сенсорного экрана и отделки аудиосистемы экзотичными породами дерева. Кокпит отличается исключительной эргономикой: спортивное рулевое колесо, управление мультимедиа, система выбора режимов движения IDS, проекционный дисплей расположены максимально удобно для того, кто находится за рулем.

«Precision Concept олицетворяет основу облика автомобилей Acura. Мы всегда стремимся отобразить производительность, точность и внимание к деталям во внешнем виде наших моделей. Новый концепт будет служить вдохновением для следующего поколения линейки Acura, в особенности седанов», — прокомментировал креативный директор бренда Acura, Дейв Марек.

И от осени не спрятаться, не скрыться… Листопад…

НИНА КОЛГАНОВА ( стихи) ЛЮБВИ НАИВНОЙ ЛИСТОПАД

Стало вдруг светлее вдвое,

Двор как в солнечных лучах –

Это платье золотое

У березы на плечах.

Утром мы во двор идём –

Листья сыплются дождём,

Под ногами шелестят

И летят… летят… летят…

Пролетают паутинки

С паучками в серединке,

И высоко от земли

Пролетают журавли.

Всё летит! Должно быть,это

Улетает наше лето.

(Евгения Трутнева)

Вірші, прислів'я, приказки і народні прикмети про листопад 2018 - Радіо Максимум

Осенью постепенно становится холоднее и листва деревьев желтеет, а затем дерево избавляется от листвы. Листопад — это красивое осеннее явление природы, когда пожелтевшие и покрасневшие листья сбрасываются ветром на землю.

Падают, падают листья —

В нашем саду листопад…

Желтые, красные листья

По ветру вьются, летят.

Птицы на юг улетают —

Гуси, грачи, журавли.

Вот уж последняя стая

Крыльями машет вдали.

В руки возьмем по корзинке,

В лес за грибами пойдем,

Пахнут пеньки и тропинки

Вкусным осенним грибом.

(М. Ивенсен)

Сбрасывание листьев — необходимый процесс, который позволяет дереву выжить в суровых зимних условиях. Ведь листья у таких деревьев тоненькие, с водянистым соком внутри, который мгновенно замерзнет при минусовых температурах. Деревья сбрасывают листву с ветвей еще и для того, чтобы слой снега на листьях не повредил ветки. Оголенному дереву легче выжить, поэтому и нужен ему листопад, уникальное явление живой природы.

Листопад происходит осенью и начинается с первым приходом холодов. Деревья готовяться к зимней спячке и потихоньку сбрасывают свою листву.

Листопад относится к процессам биологическим. По сути — это когда деревьям начинает не хватать влаги и они сбрасывают листья. Грунт подмерзает под деревьями и влага тоже соответственно, а из льда невозможно взять воду. Ну это все в условиях умеренного климата. В субтропиках похожее явление, но там не готовятся к зимнему периоду, там реальная засуха. Вторая причина сбрасывание деревьями листвы — защита листьев от снега. Так что все это естественно относится к живой природе. Листья — живые, деревья — живые, листопад — явление сброса листьев тоже живое. Все эти и подобные процессы так или иначе связаны с живой природой.

Время листопада по праву можно назвать волшебным, крона деревьев меняет свой цвет на самые различные оттенки. Деревья стоят то в золотистом, то в красном, а то и вовсе пестром «наряде». Через некоторое время деревья освобождаются от этой красоты — сбрасывают листья чтобы пережить зимние холода, ведь зимой добывать влагу из замерзшей земли невозможно. Поскольку деревья относятся к живой природе, листопад по праву можно отнести к ее явлениям.

Осенний клад

Падают с ветки желтые монетки..

Под ногами целый клад!

Это осень золотая

Дарит листья, не считая.

Золотые дарит листья

Вам, и нам, и всем подряд.

(И. Пивоварова)