Остап Вишня

Жизненный путь

Остап Вишня (настоящее имя – Павел Михайлович Губенко) родился 11 ноября 1889 года в местечке Грунь, ныне Сумской области, в многодетной крестьянской семье. Павел закончил начальную, затем двухклассную школу в Зинькове и продолжил обучение в военно-фельдшерской школе в Киеве, окончив ее в 1907 году. Сначала он работал фельдшером в армии, а со временем – в хирургическом отделе больницы Юго-Западных железных дорог. В 1917 году, сдав экстерном выпускные гимназические экзамены, Губенко поступил в Киевский Университет. Но вскоре оставил обучение и полностью посвятил себя журналистской и литературной работе. Первое напечатанное сочинение молодого писателя – «Демократические реформы Деникина» – увидело свет 2 ноября 1919 года в газете «Народная Воля». Статья вышла под псевдонимом «П.Грунский». Псевдоним «Остап Вишня» впервые появился 22 июля 1921 года в «Крестьянской правде» под фельетоном «Чудак, ей-богу!».

Картинки по запросу остап вишня «Демократические реформы Деникина» картинки

В процессе вдохновенной работы родился и развился созданный Остапом Вишней новый жанр – усмешка – разновидность юморески и фельетона. Юмористические рассказы Вишни пользовались большим успехом особенно у украинского читателя. В годы Великой Отечественной войны сатира писателя клеймила врага, вселяла в людей бодрость, веру в победу (сборник «Зенитка» и др.). Вообще произведения Вишни были направлены против чуждых и враждебных влияний, против любого насилия. Многие образы и меткие выражения Остапа вошли в широкий обиход, а сочинения переведены на многие языки. Умер Остап Вишня 28 сентября 1956 года в Киеве. 

 

Картинки по запросу остап вишня цитаты картинки

Некоторые цитаты

Картинки по запросу остап вишня цитаты картинки

Картинки по запросу остап вишня цитаты картинки

Картинки по запросу остап вишня цитаты картинки

Картинки по запросу остап вишня цитаты картинки

Військові пісні — незламність духу українського народу

Музиканти піднімають бойовий дух українського народу своєю творчістю

Музиканти піднімають бойовий дух українського народу своєю творчістю. Фото: ілюстративне nus.org.ua

Підготували для вас музичну добірку, яка піднімає настрій і додає сил для боротьби.

З 24 лютого, коли росія напала на всю Україну, змінилося все. Змінилася й українська музика. Сумні і сатиричні, різкі і неполіткоректні пісні стали справжніми хітами, відображаючи події кожного дня цієї кривої війни.

«Байрактар»

Уже, мабуть, всім відомо, що «Байрактар» – це турецький безпілотник. У перші дні війни всіх вразило відео, як він знищує російську колону.

Хіт про «Байрактар» написав кадровий військовий Тарас Боровок, котрого попросили написати пісню колеги. Маючи за спиною лише чотири класи музичної школи за класом труби, це не завадило йому створити вірусний трек.

«Чорнобаївка»

Про легендарну Чорнобаївку створили вже не одну пісню. Мережею ще з березня гуляє справжній гімн цьому неймовірному місцю сили. Відео опублікував у фейсбуці саунд-продюсер і звукорежисер Mihey Jalsomino Medvedev.

 

«Окупанту»

MBreeze — український поп-рок гурт з Полтави. Фіналісти сьомого сезону талант-шоу «X-Фактор», учасники Національного відбору на Євробачення-2018. Їм вдалося написати, напевно, наймилішу пісню про смерть російського окупанта.

«Українська лють» (Bella Ciao cover)

Українська співачка Христина Соловій 15 березня презентувала на всіх стримінгових музичних платформах композицію «Українська лють», яка є кавер-версією італійської народної пісні Bella Ciao. Артистка присвятила композицію ЗСУ, які «безжально мочать клятих катів».

«Буде весна»

Це зворушлива, обнадійлива пісня українською від Макса Барських. З початком війни він розірвав усі зв’язки із російськими партнерами.

«Я — Україна»

Настя Каменських зі своїм чоловіком Олексієм Потапенком випустила патріотичну пісню «Я — Україна». Співачка показала, що ворожі кулі можуть ранити Україну, але ніколи не здолають її.

«У місті Херсоні» («Наші хлопці гасять москалів»)

Черкаський гурт Spiv Brativ, що складається з чотирьох рідних братів: Дмитра, Артемія, Антонія та Леонтія Осичнюків заспівав про героїчну боротьбу українських бійців, які тримають оборону від російських окупантів у Херсоні та Харкові.

«Не відступати і не здаватися»

Український рок-гурт СКАЙ написав новий гімн для ЗСУ в ці дні: агресивний і наполегливий.

«I Am Not Ok»

Гурт KAZKA 25 березня випустив кліп на прем’єрну пісню I Am Not Ok («Я не в порядку»), і нині відео має понад мільйон переглядів.

«Пісенька про добрива»

Ну, ви зрозуміли, про які добрива йдеться. Це зовсім свіжий трек про труп москаля, але вангуємо, що він стане хітом.
Автор слів і музики — солістка академічного ансамблю пісні та танцю ЗСУ Маргарита Мелешко.

І це далеко не всі круті українські пісні про війну Росії проти України, які проймають до мурашок.

Нагадаємо, раніше ми повідомляли, які пісні шукають українці під час війни. Аналіз додатку Shazam.

Ой у лузі червона калина

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
Та й прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Москаль некрасівий (Геть з України!)

ремейк української народної пісні «Ой, на горі та й женці жнуть»

Геть з України, москаль некрасівий! |
Геть з України! Геть! Геть!         | (4)

Геть! Геть! Геть! Геть!
Геть з України, москаль некрасівий!

Ой, на горі москаля ждуть!
Ой, на горі москаля ждуть!
А попід горою, яром-долиною
ЗСУ йдуть! ЗСУ йдуть!

Попереду - пан Зеленський!
Попереду - пан Зеленський!
Хай москаль хоч трісне —
Не покине крісло президентське!
Пан Зеленський!

Посередині Кім Віталій:
Стрес тримає в руках зі сталі!
Стоїть на сторожі,
Криє від ворожих геніталій,
Геніталій!

А позаду Арестович!
А позаду Арестович
Несе нам новини
Гарні з України,
Наче здобич! Наче здобич!

В новинах
Нові українські герої
Щоранку!
Вони крадуть наші серця,
Наче цигани танки!
Задерди планку,
Сидячи на Банковій.
Вони розбили
Їх впевненість,
Як дрони банки!

Геть з України, москаль некрасівий! |
Геть з України! Геть! Геть!         | (4)

Україна переможе!

Приспів:
Горить, палає техніка ворожа,
Рідна Україна переможе!
Горить, палає і ще спалахуй,
Руській корабель, іди...
Гей! Гей!

Їхав танк окупант
На долю неминучу,
Башту відірвало йому
Стугною за Бучу!
Полетів окупант Мігом 35-тим,
Для Київського Привида він,
Здається, став двадцятим!

Приспів.

Ось пливе окупант,
В Бердянську десь гальмує,
Тепер ворожий десант
Рапанів там годує.
Ще про тракторні війська
Маю розказати,
Бо все, що десь недобре стоїть,
Хай буде біля хати.

Приспів.

Чорнобаївка є ворогу
Портал на той світ,
Регулярно все, що летить,
Завершає там свій політ.
Ще лякають ворогів
Наші біовоїни,
Від гусей, курей, голубів
Тікають в різні сторони.

Приспів.

 

Александр Довженко — титан кинематографа

Жизненный путь

Александр Петрович Довженко родился 11 сентября 1894 года в селе Сосница Черниговской губернии, в семье бедного крестьянина. Чтобы найти деньги на учебу сына, отец продал одну из семи десятин земли. В 1911-1914 годах Александр учится в Глуховском учительском институте. Через три года после окончания учебы он переехал в Киев. Некоторое время Довженко работал учителем. В период с 1921 по 1923 год состоял на дипломатической службе. Затем учился живописи в Германии. А с 1923 года работал в газете «Вісті ВУЦИК» как художник-карикатурист. В 1926 году Довженко «заболел» кинематографом. Не имея ни опыта, ни образования в новой области, начал работать на Одесской кинофабрике. Первая его работа как режиссера — короткометражная картина «Ягодка любви». Впервые Довженко заявил о себе, как об интересном и самобытном мастере после съемки картины «Звенигора», вышедшей на экраны в 1928 году. А в 1930 году Довженко снял один из своих самых известных фильмов «Земля», который получил признание во всем мире.

Похожее изображение

Всего за четыре года, с 1926 по 1930 годы, творчество Довженко претерпевает кардинальные изменения, от легких социальных комедий до социальных и личностных трагедий. Он снимает такие знаменитые картины как — «Иван», «Аэроград», «Щорс». С конца 1930-х годов Довженко много времени уделяет литературе и подготовке сценариев к будущим картинам. В годы Великой отечественной войны он снял несколько документальных фильмов, писал публицистические статьи и очерки, а в последующие годы попал в опалу. Его картина «Мичурин» вышла сильно переработанная цензурой, а фильм «Прощай, Америка!» пролежал в архиве 46 лет и на экраны вышел только в 1995 году. В последние годы жизни Довженко занимался в основном написанием сценариев и педагогической работой — преподавал во ВГИКе. Александр Петрович Довженко скончался на своей даче в Переделкино Московской области 25 ноября 1956 года от инфаркта, перед первым съёмочным днём его новой картины «Поэма о море». Похоронен на Новодевичьем кладбище Москвы. Именем Довженко названы улицы в Москве, Раменках, Новой Каховке, Одессе. На главном здании Одесской киностудии в его честь установлена мемориальная доска.

Некоторые цитаты

Бог в людині. Він є або немає. Але повна його вiдсутнiсть — це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.

Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.

В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний.

Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.

Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв — злочинство й глупота. Війна — дурна.

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому.

Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну рiвновагу i байдужiсть.

Дурень — не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.

Життя народу — у жнивах ланів.

Картинки по запросу александр довженко зачарована десна картинки

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро!

Жорстокість i всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір’я, прославлене тисячоліттями книжної брехні i кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних пошани тварин як собака, кінь чи корова.

З усіх пристрастей людських етична пристрасть — єдина достойна і справжня пристрасть.

Забудеш товариша, зоставиш у біді — даремно ти на світ рождався.

Кіно вимагає величезної працелюбності і працелюбності не тільки на зйомці, а в усьому розумному процесі створення картини. Кіно — мистецтво «Одержимих».

Кладовище — це дзеркало людських взаємин.

Коли пристрастей немає, немає мистецтва…

Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.

Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.

Лише сильним дано право на безсмертя…

Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.

Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень.

Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку.

Мистецькі твори треба складати в пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених.

Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться.

Найважче знати, що не треба знімати…

Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна.

Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

Нацiональний епос — втiлення iсторичної пам’ятi народу.

Не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!

Одержавши крила, людина придбала якості не ангела, а сатани.

О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.

Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе вповні на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.

Погубила нас нещаслива наша географія і невдала наша історія.

Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам’ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба.

Прославитись ми можемо тільки смертю.

Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла.

Сама доброчинність стає пороком, коли застосовують її помилково.

Сучасне — завжди на дорозі з минулого в майбутнє.

Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв.

Там, де виховують рятуватись, не перемагають.

Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло.

У вашій любові до життя… я бачу звичайнісінький страх смерті.

У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя — невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало і, відірвавшись, не оглядаються. Це — моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди.

 

Тарас Шевченко — Тече вода з-під явора

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjn6fuP_cfSAhUF_SwKHefaAUsQjRwIBw&url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3D-E912yGSCtA&psig=AFQjCNGN0k4YPn01nYUzteVtOO8_bheUCg&ust=1489099211333932

Весна надій у творі генія української літератури Тараса Григоровича Шевченка «Тече вода з-під явора»

Пора сподівань, оновлення, прокидання від сну. Все це ознаки мо­лодої зеленоьпори року — весни. Люди відчувають її прихід душею і серцем. Напевно, радіє весняній порі й геніальний митець України Тарас Григорович Шевченко.

Чудовий пейзажний вірш «Тече вода з-під явора…» це підтверд­жує. У цьому творі наявні фольклорні мотиви, символи-рослини («явір» і «калина»), образи міцної родини у світі тварин («качечка» з «качуром» і дітками) і у людей. «Калина» символізує дівочу красу, а «явір» — мужнього молодого козака. Все навколо зеленіє і«пишаєть­ся».

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози И лози зеленіють.

Щаслива родина качки «ловить ряску», а поряд дівча бере воду. Батьки вже сподіваються на її заміжжя, бо весна — пора кохання.

Мрії та надії поета про родину втілилися в цей вірш. Але, на жаль, їм не судилося здійснитися. Родиною Т. Г. Шевченка стали Батьківщина й український народ. А він — вдячний син.

Мабуть, немає на світі такої людини, яка б не любила весняну пору року. Тоді тане сніг, пробуджується все живе, прилітають з теплих країн

птахи. Саме навесні ти відчуваєш у серці піднесення. Недаремнолюди називають зміни чи то у політичному, чи в особистому житті весною. У спадщині Т. Шевченка є вірш « Тече вода з-під явора…», написаний на­прикінці життя поета.

У творі постають мальовничі пейзажі та побутові картини буття ук­раїнського села. Осьчервонакалина пишається над водою, явір молодіє, кругом верболози зеленіють. На водоймищі між осоками плаває роди­на качок. Мама кличе своїх діточок:

А качечка випливає З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми.

На берег вийшла молода дівчина, яка набирає воду. Вона співає пісню, в якій звучить і журба, і сум, і сподівання. У житті дівчини — весна. Уже скоро вона зустріне свого коханого, з яким поєднає долю. Невдовзі молода родина поповниться діточками, їхнім сміхом, раді­стю, плачем, печаллю. Життя продовжиться, природа наповниться новою силою, у світі запанує нова весна:

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?

Постає закономірне питання: чому в уяві поета постає саме ця ідилічна картина? Справа в тому, що Т. Шевченко народився в Ук­раїні, але, як знають усі, провів життя за межами рідної держави. Він неодноразово повертався до України, мріючи створити своє ро­динне гніздо саме в Україні, в хатині над Дніпром.

За два роки до смерті, влітку 1859 р., поет знову відвідує батьків­щину. Зустрічається з братами і сестрою. Саме тоді визрівають плани оселитися в Україні, більше того, поет шукає ґрунт, щоб збудувати хату. Але його заарештовують за наклепницьким звинуваченням у богохульстві. Тільки через місяць Шевченка звільнили і запропо­нували негайно виїхати до Петербурга.

Руйнація надій, занепад здоров ’ я вели до усвідомлення безвиході. У являючи самотню старість, поет страждав .Усе частіше в його віршах з’являлися почуття, яким раніше душа поета чинила опір — трагізм, безнадія.

З-поміж цього ряду вірш « і ече вода з-під явора…» відрізняється чистотою й гармонійністю. Це мрія, яка стала реальністю хоча б в уяві. Звідси чисті пейзажні лінії, простота й невибагливість. Саме цим і привертає увагу читачів та шанувальників таланту Т. Шевчен­ка вірш «Тече вода з-під явора…».

Подробнее: ВЕСНА НАДІЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА (за віршем «Тече вода з-під явора…») — 6 клас — Українська мова та література — Сочинения | ЗНО

*** *** ***

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?

Інші статті про творчість Т. Шевченка

 

Тарас Шевченко — ЗОРЕ МОЯ ВЕЧІРНЯЯ

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjzw8qKhsjSAhUEESwKHUGrAtIQjRwIBw&url=http%3A%2F%2Fsvitppt.com.ua%2Fya-i-ukraina%2Ftaras-shevchenko-avtoportret.html&psig=AFQjCNEhQFp1xUFU-XhVGjTl6jWoC8sDoQ&ust=1489101568352971

 

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Як у полі на могилі
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує.
Як сон-трава при долині
Вночі розцвітає…
А про людей… Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю.
Добре знаю. Зоре моя!
Мій друже єдиний!
І хто знає, що діється
В нас на Україні?
А я знаю. І розкажу
Тобі; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!
Веселі здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й сліду не найшли,
Щоб і не знали, де й шукати.
В тому господньому селі,
На нашій славній Україні,
Не знаю, де вони взялись, –
Приблуда князь. Була й княгиня.
Ще молоді собі були,
Жили самі. Були багаті,
Високі на горі палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,
І вітряки на полі,

І долом геть собі село
Понад водою простяглось.

Колись там весело було.
Бувало, літом і зимою
Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива…
А князь аж синій похожає,
Та сам несмілих наливає,
Та ще й покрикує «віват!».
Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п’є, і знов гуляє,
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають бога…
П’яниці, знай собі, кричать:
– І патріот! І брат убогих!
Наш славний князь! Віват! Віват!
А патріот, убогих брат…
Дочку й теличку однімає
У мужика… І бог не знає,
А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.
Її і в сіні не пускає
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла і повінчалась,
І батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так ні, за князя. От і князь!
От і пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.
Засхнеш, не знатимеш нічого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити,
Хоть годочок, хоть часочок
На світ подивитись.
Не довелось, а все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч помолись перед тобою,
Мов перед святою…
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить та славить бога
І добро творити,
Та божою красотою
Людей веселити.
Так же ні. А молодії
Та карії очі
Щоб марніли в самотині…
Може, бог так хоче?
Боже! Боже! Даєш волю
І розум не світі,
Красу даєш, серце чисте…
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На світ твій великий
Надивитись, намолитись
І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
Отак і їй, одній-єдиній,
ще молодій моїй княгині,
Красу і серце засушить
І марне згинуть в самотині.
Аж страшно!.. А вона молилась
І жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матір’ю ходила,
Уже пишалась і любила
Своє дитя. І дав дожить
Господь їй радості на світі.
Узріть його, поціловать
Своє єдинеє дитя,
І перший крик його почути…
Ох, діти! Діти! Діти!
Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,
Сонце просіяло,
І княгиня з дитиною
Не тією стала.
Ніби на світ народилась –
Гралась, веселилась…
І княжні своїй маленькій
Сорочечки шила.
І маленькі рукавчата
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгині тілько вміють
Привести дитину.
А годувать та доглядать
Не вміють княгині.

А потім оха: – Забуває
Мене мій Поль або Філат! –
За що ж воно тебе згадає?
За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п’яного свого князя
І не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
І говорить уже стало,
І вчила княгиня
Тілько «мамо» вимовляти,
А «тато» не вчила…
І книжечок з кунштиками
В Ромні накупила.
Забавляла, розмовляла,
І богу молитись
І азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
І що божий день купала,
Рано спати клала
І пилиночки на неї
Впасти не давала.
І всю ніченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своєю…
І жениха їй єднала
І раділа з нею,
І плакала; довгі коси
Уже розплітала
І, лишенько, свого князя
П’яного згадала –
У мундирі. Та й закрила
Заплакані очі.
А дитині нібо сниться,
Мов вимовить хоче:
– Не плач, мамо, не розплітай
Мої довгі коси –
Посічуться… – Що день божий
Радості приносить
Своїй матері щасливій
Дочка уродлива.
Мов тополя, виростає
Світові на диво.
Виростає… Та недовго
Буде веселити
Свою матір. Бог карає
Княгиню на світі…
А за віщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умирає,
Злеє оживає,
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся.
За бабами-знахарками
По селах метнувся.
Наїхали… Заходились.
Лічили, лічили…
Поки її, безталанну,
В труну положили.

Не стало на селі княгині,
І гусла знову загули.
А сирота її в селі,
Її єдиная дитина!
Мов одірвалось од гіллі,
Ненагодоване і босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бідне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дітьми у яру.
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пізнає
Межи дітьми дитя своє.
І думає: тебе не стало…
Умийся, серце, щоб пізнала
Тебе, єдиную свою…
І господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрі люде
Прибрали, в Київ одвезли
У інститут. А там що буде,
Побачим. Гусла загули,
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і іншому краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить – і не покарать.
Або вже аж надто долготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже – п’є, гуляє
Та жида з грішми виглядає.
Нема жидка… Хліби зійшли,
Радіють люде, бога просять…
Аж ось із Києва привозять
Княжну. Мов сонечко зійшло
Над обікраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молодеє
Чи не полюбило
Кого-небудь? Ні, нікого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На світ виглядала
З того Києва. Аж поки
Побачила села
Знівечені. З того часу
Стала невесела.

Мов сизая голубонька,
Село облетіла.
У всіх була, всіх бачила,
Всі повеселіли.
Там словами привітала,
Там нагодувала…
Що день божий обходила
Село. Помагала
Усякому. А сироти
До неї в покої
Приходили. І матір’ю
Своєю святою
Її звали. І все село
За неї молилось…
А тим часом жиди в селі
З грішми появились.
Радіє князь, запродує
З половою жито.
І молотить виганяє
Людей недобитих.
Змолотили, нівроку їм,
За одну годину
І з клунею провіяли…
Князь і не спочинув,
На могорич закликає,
Та п’є, та гуляє
Аж у гаї… Бо в покоях
Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотні співи. Аж лящить
Жіночий регот. Завиває,
Реве хазяїн: – Будем пить,
Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті сидить
В своєму сумному покої
І дивиться, як над горою
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивіться, очі молодії,
Як зорі божії встають,
Як сходить місяць, червоніє…
Дивітеся, поки вас гріє,
А зорі спати не дають.

Головою молодою
На руку схилилась,
До півночі невесела
На зорі дивилась
Княжна моя. Дивилася…
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та байдуже. Поплакала
Трошки, усміхнулась,
Помолилась та й спать лягла.
І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало –
Пляшки і гості, де що впало,
Там і осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав.
Та й ту допив. Встає, не пада,
Іде в покої… Скверний гаде!
Куда ти лізеш? Схаменись!
Не схаменувся, ключ виймає,
Прийшов, і двері одмикає,
І лізе до дочки. Прокиньсь!
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку, покусає!
Убий, і бог не покарає!
Як тая Ченчіо колись
Убила батька кардинала
І Саваофа не злякалась.
Ні, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Гріхам великим потурає.
Не чуть нічого. Час минає.
А потім крик, а потім гвалт,
І плач почули із палат –
Почули сови. Потім знову
Не чуть нічого. І в той час
Скирти і клуня зайнялись,
І зорі зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обізвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люде збіглись та дивились,
Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.
Аж бачать, що лихо,
Покинули свого князя
Та любо та тихо.
Так і ми його покинем,
Так і бог покине.
Тебе тілько не покине
Лихая година,
Княжно моя безталанна,
Знівечений цвіте.
Ти ще будеш покутовать
Гріхи на сім світі,
Гріхи батькові. О доле!
Лукавая доле!
Покинь її хоть на старість,
Хоть на чужім полі
На безлюдді. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули,
Де вона поділась.
Думали, на пожарищі
Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело
На горі палати
Почорніли. Князь хиріє,
Нездужає встати,
А підвести нема кому,
Ніхто й не загляне
До грішного болящего
В будинки погані.
Люде трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її немає
І не буде вже, святої…
Де ж вона поділась?
У Києві пресвятому
В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить,
Сіять господньою красою,
Витать над грішними святою
І всякому добро творить.
А сталось ось як. У черницях
Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,
Прибивсь якось і в Чигирин,
І в монастир отой дівочий,
Що за пісками на болоті
У лозах самотний стоїть.
Отам мені і розказала
Стара черниця новину.
Що в монастир до їх зайшла
Княжна якась із-за Дніпра
Позаторік. Одпочивала,
Та й богу душу оддала…
«Вона була ще молодою
І прехорошая собою.
На сонці дуже запеклась,
Та й занедужала. Лежала
Недовго щось, седмиці з три,
І все до крихти розказала…
Мені і Ксенії-сестрі.
І вмерла в нас. І де ходила,
В яких-то праведних містах!
А в нас, сердешна, опочила.
Оце її свята могила…
Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847,
Орська кріпость]

Інші статті про творчість Т.Г. Шевченка

Тарас Шевченко — Вітер з гаєм розмовляє

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjXk7KCjsjSAhULiiwKHYI3CQoQjRwIBw&url=http%3A%2F%2Fwww.ukrlib.com.ua%2Fbio%2Fauthor.php%3Fid%3D1&bvm=bv.149093890,d.bGg&psig=AFQjCNGBIXwscqlKVYBjuSY6gYnIlJneTQ&ust=1489103755105898

Описово-медитативна елегія Шевченка

На початку 1842 поет надіслав вірш О.Корсунові для опублікування його в другій книжці альманаха “Сніп”, але альманах не вийшов. Вперше твір надруковано під назвою “Човен” за копією з архіву А.Костомарової в журн. “Вестник Европы” (1909. — № 5. — С.195–196). Вірш є модифікацією поширеного у світовій преромантичній та романтичній поезії алегоричного мотиву — життєвий човен у розбурханому морі. Серед творів найближчих попередників Шевченка в українській літературі, сюжет яких грунтується на цьому мотиві, — “Пъснь 29-я” Г.Сковороди з “Саду божественных пъсней” та “Човен” Є.Гребінки. Останній вірш, на думку Ф.Ващука, міг послужити безпосереднім поштовхом до написання вірша “Вітер з гаєм розмовляє”; про сучасну Шевченкові російську традицію інтерпретації мотиву “людина — човен під час бурі” див. зокрема: Эйхенбаум Б. Лермонтов: Опыт историко-литературной оценки. — Ленинград, 1924. — С.50; Вацуро В.Э. Лирика пушкинской поры: “элегическая школа”. — СПб., 1994. — С.84. На відміну від творів з подібним сюжетом інших поетів з їхнім здебільшого дуже узагальненим центральним тематичним образом, у вірші “Вітер з гаєм розмовляє” образ суб’єкта зіставлення — людини, що зазнає тяжких життєвих випробувань, трансформується у типовий для ранньої Шевченкової творчості образ сироти, який, шукаючи долі, потрапляє на чужину, але й там знаходить лише горе. Характерні для романтичного художнього мислення і такі співзвучні долі самого поета мотиви сирітства, самотності, життєвих поневірянь, тут (як і в інших ранніх Шевченкових елегійних поезіях, особливо в “Думках”) щільно пов’язані з народною піснею. Фольклорна традиція виявляється і в принципах побудови, образності, стилістичних засобах вірша. Його перший рядок запозичено з народної пісні “Пливе човен води повен під зеленим листом”.

Вірш є структурою розгорнутого порівняння, що тематично й формально походить від психологічного паралелізму, завдяки цьому текст поділяється на дві відносно врівноважені частини: перша частина (рядки 1–12) — символічна картина зі світу природи, умовний, неосновний образний план, друга частина (рядки 13–22) — картина зі сфери людських взаємин, реальний, основний план. Кожна з частин грунтується на аналогічній сюжетній ситуації, яка спирається на паралельні образи-мотиви — човен і сирота, море і чужина, хвилі і люди і має подібну композиційну організацію (що включає експозицію і три сюжетні епізоди); варіативний розвиток теми поєднується з послідовністю подієвого ряду. Проте принцип композиційної симетрії між частинами вірша вповні не дотриманий, завдяки чому відбувається розвиток сюжету. Так, визначальну роль у сюжетному русі в “природній” картині відіграє повтор збагачуваного новими асоціаціями мотиву “Пливе човен… Один”, одразу ж заявленого як символічний образ самотньої людської долі: “Пливе човен по Дунаю // Один за водою” (“піти за водою” означає небуття, смерть); у другій строфі драматичну експресію повтору посилює авторський коментар, що вклинюється в опис: “Пливе човен води повен // Ніхто не спиняє, // Кому спинить — рибалоньки // На світі немає”. Хронологічний момент підключається до сюжетного розгортання лише в останній строфі першої частини, яка своєю динамікою протистоїть двом початковим статичним строфам: “Поплив човен в синє море, // А воно заграло, // Погралися гори-хвилі — // І скіпок не стало.” У другій частині вірша хронологічна поступовість бере помітнішу участь у розвитку теми: поет уводить до тексту три форми майбутнього часу — ближнє, середнє, віддалене майбутнє (“Пограються…”, “Потім собі подивляться…”, “Потім спитай…”), і цей традиційний часовий ряд конкретизує і драматизує “людську” лінію сюжетної ситуації, трагічний фінал якої опосередковано заявлений символічним планом і підтверджений формулою порівняння, що розпочинає основний план (ще один елемент асиметрії у будові твору): “Недовгий шлях — як човнові // До синього моря — // Сиротині на чужину, // А там і до горя.// Пограються добрі люди, // Як холодні хвилі, // Потім собі подивляться, // Як сирота плаче, // Потім спитай, де сирота, — // Не чув і не бачив”.

Частини, з яких складається вірш, однонастроєві й витримані в елегійній тональності, однотипні за метрикою і римуванням, мають певну спільність синтаксичної будови, що спирається на однорідність — речень та головних членів речення (у першій частині вони об’єднані підметом “човен”, у другій — підметом “добрі люди”), на паралелізми та повтори, зокрема анафоричний ряд присудків (пливе, пливе, виплив), приєднувальних конструкцій (“Потім собі подивляться”, “Потім спитай”) та ін. Серед не відзначених особливостей у побудові кожної з частин порівняння особливо важливою є підміна головного об’єкта зіставлення в основному, психологічному, ряді після першої його строфи: на місце паралельних образів-мотивів “човен — сирота”, які відступають на другий план, висуваються інші — “хвилі — добрі люди” (слово “добрі” Шевченко вживає іронічно), тим самим тематичне розгортання зміщується у соціально-етичну площину. Опис, що домінує в першій частині вірша, у другій його частині переходить у медитацію, яка набуває філософського звучання.

Вірш “Вітер з гаєм розмовляє” — типовий взірець специфічної Шевченкової трансформації універсальних мотивів і образів раннього періоду його творчості.

Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.
Пливе човен, води повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На світі немає.
Поплив човен в синє море,
А воно заграло,
Погралися гори-хвилі —
І скіпок не стало.

Недовгий шлях — як човнові
До синього моря —
Сиротині на чужину,
А там і до горя.
Пограються добрі люди,
Як холодні хвилі,
Потім собі подивляться,
Як сирота плаче,
Потім спитай, де сирота, —
Не чув і не бачив.

Інші твори Т.Г. Шевченка

 

Тарас Шевченко — Садок вишневий коло хати

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwiZ4KvBksjSAhXla5oKHTK1AucQjRwIBw&url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DyD0TdB4Ozbc&bvm=bv.149093890,d.bGg&psig=AFQjCNHQWbHiyUYL_MzkgB-KwoCurIOzrw&ust=1489104958810847

Мотиви лірики Тараса Шевченка

Неможливо сьогодні уявити українську літературу і навіть культуру в цілому без творчого доробку Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар українського народу був справжнім митцем. Його творчий геній надихав його і малювати картини, і писати літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні. Навіть якщо взяти окремо лише лірику, виявиться, що її тематика була різноманітною, як саме життя.

Усі твори Тараса Шевченка об’єднує те, що кожне слово в них — про Україну та про її долю. У них теми про працю, про боротьбу, про місце поета в суспільстві, про світле кохання і про палку ненависть до гнобителів рідного краю, спогади про героїчне минуле і мрії про майбутнє.

Тарас Шевченко був не лише поетом, письменником та художни ком, він був активним учасником політичної боротьби. Звісно, його громадська позиція відбилася у багатьох його поетичних творах.

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденою збудять…

Ох, не однаково мені.

Шевченкові ніколи не було «однаково» щодо долі України та її народу. Він й інших закликає до небайдужості чи навіть до боротьби або відверто («І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Полякам» тощо), або опосередко вано, коли головна тема ніби зовсім інша. Наприклад , законодавчо за-кріплене поневолення людини (більшість творів, «Тяжко-важко в світі жити», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «Елегія» тощо) або зображення історичних подій («Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.). Героїчне минуле привертало увагу Шевченка як засіб пробудження національної свідомості своїх співвітчизників.

Серед громадської лірики виокремлюються твори, що використову ють нетрадиційні засоби розкриття теми: сатиричні, часом аж до карикатури («Сон», «Кавказ»), або ті, у яких авторські думки викладаються у формі притч, наприклад, вірші «Пророк», «Чума».

Багато творів у Тараса Шевченка присвячено зображенню простих людей. Інколи це оспівування працелюбності, душевної та зовнішньої краси цих людей — «А там, де люди, — добре буде». Найбільше про свою любов до таких людей Шевченко писав на початку своєї творчості.

… Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне — рай та й годі!

На думку письменника, саме праця й робить людей красивими. Але поруч зі зворушливими картинами мирної праці, виникають вже зовсім інші мотиви — роздуми над подальшою долею народа та обурення пануванням тих, хто поплюжить результати їхньої праці, принижує

і гнобить цих працелюбних людей. І от вже:

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Жіночі долі («Катерина», «Наймичка») виявляються зламаними соціальною та національною нерівністю, які засуджуються відкритим текстом в інших творах.

Так само оспівування краси рідної землі, як у «Зацвіла в долині…» та інших лише у ранніх віршах лишається головною темою, але цей мотив звучить і в пізніх творах. Навіть у циклі «В казематі» є місце для опису вишневого садка коло хати (однойменний вірш).

Перекриття мотивів відсутнє хіба що у ранніх романтичних баладах, навіяних народними старовинними піснями, таких як «Тополя» чи «Причинна». Але казкові мотиви перемішуються з соціальними у пізніших баладах («Лілея», «Русалка»).

Ще один мотив є нагальним як у ранніх творах, так і в пізніх — роль поезії в житті людей, справжнє призначення поета в суспільстві.

Звучить у ліриці Шевченка й тема, без якої важко уявити поезію — тема кохання, де поет змальовує власний ідеал цього почуття — щирість, відданість, ніжність та незрадливість.

І, нарешті, хоча важко знайти твори, присвячені суто цій темі, часто трапляється у різних творах великого Кобзаря мотив мрії про світле майбутнє, про те, чого не було за життя поета, але про те, що він хотів би бачити (наприклад, «Ісайя. Глава 35»).

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Цей мотив можна назвати і інакше — мотивом сподівання на краще, взагалі — мотивом надії.

Віра в майбутнє і надія допомогли в скрутні часи самому Шевченкові.

Віру і надію він намагається передати нам через свої твори. А поки живе надія, людину ніщо не може зламати!

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Інші твори Т.Г. Шевченка

 

Тарас Шевченко — Зацвіла в долині червона калина

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwi6vraPl8jSAhXGE5oKHdanAUYQjRwIBw&url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DiE2e29z0JXQ&bvm=bv.149093890,d.bGg&psig=AFQjCNF7ogzOlZKEhJhPKGDx-g7xC50XYQ&ust=1489106215262154

Мотиви лірики Тараса Шевченка

Неможливо сьогодні уявити українську літературу і навіть культуру в цілому без творчого доробку Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар українського народу був справжнім митцем. Його творчий геній надихав його і малювати картини, і писати літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні. Навіть якщо взяти окремо лише лірику, виявиться, що її тематика була різноманітною, як саме життя.

Усі твори Тараса Шевченка об’єднує те, що кожне слово в них — про Україну та про її долю. У них теми про працю, про боротьбу, про місце поета в суспільстві, про світле кохання і про палку ненависть до гнобителів рідного краю, спогади про героїчне минуле і мрії про майбутнє.

Тарас Шевченко був не лише поетом, письменником та художни ком, він був активним учасником політичної боротьби. Звісно, його громадська позиція відбилася у багатьох його поетичних творах.

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденою збудять…

Ох, не однаково мені.

Шевченкові ніколи не було «однаково» щодо долі України та її народу. Він й інших закликає до небайдужості чи навіть до боротьби або відверто («І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Полякам» тощо), або опосередко вано, коли головна тема ніби зовсім інша. Наприклад , законодавчо за-кріплене поневолення людини (більшість творів, «Тяжко-важко в світі жити», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «Елегія» тощо) або зображення історичних подій («Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.). Героїчне минуле привертало увагу Шевченка як засіб пробудження національної свідомості своїх співвітчизників.

Серед громадської лірики виокремлюються твори, що використову ють нетрадиційні засоби розкриття теми: сатиричні, часом аж до карикатури («Сон», «Кавказ»), або ті, у яких авторські думки викладаються у формі притч, наприклад, вірші «Пророк», «Чума».

Багато творів у Тараса Шевченка присвячено зображенню простих людей. Інколи це оспівування працелюбності, душевної та зовнішньої краси цих людей — «А там, де люди, — добре буде». Найбільше про свою любов до таких людей Шевченко писав на початку своєї творчості.

… Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне — рай та й годі!

На думку письменника, саме праця й робить людей красивими. Але поруч зі зворушливими картинами мирної праці, виникають вже зовсім інші мотиви — роздуми над подальшою долею народа та обурення пануванням тих, хто поплюжить результати їхньої праці, принижує

і гнобить цих працелюбних людей. І от вже:

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Жіночі долі («Катерина», «Наймичка») виявляються зламаними соціальною та національною нерівністю, які засуджуються відкритим текстом в інших творах.

Так само оспівування краси рідної землі, як у «Зацвіла в долині…» та інших лише у ранніх віршах лишається головною темою, але цей мотив звучить і в пізніх творах. Навіть у циклі «В казематі» є місце для опису вишневого садка коло хати (однойменний вірш).

Перекриття мотивів відсутнє хіба що у ранніх романтичних баладах, навіяних народними старовинними піснями, таких як «Тополя» чи «Причинна». Але казкові мотиви перемішуються з соціальними у пізніших баладах («Лілея», «Русалка»).

Ще один мотив є нагальним як у ранніх творах, так і в пізніх — роль поезії в житті людей, справжнє призначення поета в суспільстві.

Звучить у ліриці Шевченка й тема, без якої важко уявити поезію — тема кохання, де поет змальовує власний ідеал цього почуття — щирість, відданість, ніжність та незрадливість.

І, нарешті, хоча важко знайти твори, присвячені суто цій темі, часто трапляється у різних творах великого Кобзаря мотив мрії про світле майбутнє, про те, чого не було за життя поета, але про те, що він хотів би бачити (наприклад, «Ісайя. Глава 35»).

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Цей мотив можна назвати і інакше — мотивом сподівання на краще, взагалі — мотивом надії.

Віра в майбутнє і надія допомогли в скрутні часи самому Шевченкові.

Віру і надію він намагається передати нам через свої твори. А поки живе надія, людину ніщо не може зламати!

Зацвіла в долині червона калина

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поціловались.

Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, —
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

Інші твори Т.Г. Шевченка

 

Тарас Шевченко — Тополя

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjgx_Kjq8nSAhUEIJoKHZ8ICVsQjRwIBw&url=http%3A%2F%2Fwww.myshared.ru%2Fslide%2F1110674%2F&psig=AFQjCNGBgvJYHzxq5Ds8mYB7mS79H7xKqQ&ust=1489145941708689

Сюжет

Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчини — це стара ворожка до якої вона звертається за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.

Презентация "Образ тополі " (7 клас)

Тополя

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила:
Пішов — та й загинув…
Якби знала, що покине —
Було б не любила;
Якби знала, що загине —
Було б не пустила;
Якби знала — не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою.
Якби знала!..
І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться…
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!..
Само серце знає,
Кого любить. Нехай в’яне,
Поки закопають,
Бо не довго, чорнобриві!
Карі оченята,
Біле личко червоніє —
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав’яне,
Брови полиняють.
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати,
А він її запитає,
Чи не била мати.
Стануть собі, обіймуться —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі…
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
«Де ти була, що робила?»
Сама собі знає…
Любилася, кохалася,
А серденько мліло —
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує…
Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає — сиротою
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люди,
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила…
А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
«Чого в’янеш, моя доню?»
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
«Іди, доню, — каже мати, —
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати».
«Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,
Робила, що знала —
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала,
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько!
Скажи, бо [ти] знаєш…
Мене мати хоче дати
За старого заміж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити…
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко!
Щоб додому не вернулась…
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню!
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала».
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
«Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля —
Все лихо загоїть.
Вип’єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою, —
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде…
А за третій, моя доню!
Не питай, що буде…
Та ще, чуєш, не хрестися —
Бо все піде в воду…
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду».
Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..
«Ні! Вже не вернуся!»
Прийшла… Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась.
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І… і заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати…
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема — заплачеш,
До схід сонця, ранісінько,
Щоб ніхто не бачив…
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю».

Отак тая чорнобрива
Плакала, співала…
І на диво серед поля
Тополею стала.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Інші твори Т.Г. Шевченка

Тарас Шевченко — Не тополю високую

https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwiLsO_qtMnSAhXDIJoKHZYjDCwQjRwIBw&url=http%3A%2F%2Fbookland.net.ua%2Fbook%2F1772%2BNe%2Btopolyu%2Bvisokuyu.html&psig=AFQjCNHcTluZUm9NXEI4gC_M_BrSs3ufsg&ust=1489148556946882

Мотиви лірики Тараса Шевченка

Неможливо сьогодні уявити українську літературу і навіть культуру в цілому без творчого доробку Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар українського народу був справжнім митцем. Його творчий геній надихав його і малювати картини, і писати літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні. Навіть якщо взяти окремо лише лірику, виявиться, що її тематика була різноманітною, як саме життя.

Усі твори Тараса Шевченка об’єднує те, що кожне слово в них — про Україну та про її долю. У них теми про працю, про боротьбу, про місце поета в суспільстві, про світле кохання і про палку ненависть до гнобителів рідного краю, спогади про героїчне минуле і мрії про майбутнє.

Тарас Шевченко був не лише поетом, письменником та художни ком, він був активним учасником політичної боротьби. Звісно, його громадська позиція відбилася у багатьох його поетичних творах.

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденою збудять…

Ох, не однаково мені.

Шевченкові ніколи не було «однаково» щодо долі України та її народу. Він й інших закликає до небайдужості чи навіть до боротьби або відверто («І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Полякам» тощо), або опосередко вано, коли головна тема ніби зовсім інша. Наприклад , законодавчо за-кріплене поневолення людини (більшість творів, «Тяжко-важко в світі жити», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «Елегія» тощо) або зображення історичних подій («Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.). Героїчне минуле привертало увагу Шевченка як засіб пробудження національної свідомості своїх співвітчизників.

Серед громадської лірики виокремлюються твори, що використову ють нетрадиційні засоби розкриття теми: сатиричні, часом аж до карикатури («Сон», «Кавказ»), або ті, у яких авторські думки викладаються у формі притч, наприклад, вірші «Пророк», «Чума».

Багато творів у Тараса Шевченка присвячено зображенню простих людей. Інколи це оспівування працелюбності, душевної та зовнішньої краси цих людей — «А там, де люди, — добре буде». Найбільше про свою любов до таких людей Шевченко писав на початку своєї творчості.

… Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне — рай та й годі!

На думку письменника, саме праця й робить людей красивими. Але поруч зі зворушливими картинами мирної праці, виникають вже зовсім інші мотиви — роздуми над подальшою долею народа та обурення пануванням тих, хто поплюжить результати їхньої праці, принижує

і гнобить цих працелюбних людей. І от вже:

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Жіночі долі («Катерина», «Наймичка») виявляються зламаними соціальною та національною нерівністю, які засуджуються відкритим текстом в інших творах.

Так само оспівування краси рідної землі, як у «Зацвіла в долині…» та інших лише у ранніх віршах лишається головною темою, але цей мотив звучить і в пізніх творах. Навіть у циклі «В казематі» є місце для опису вишневого садка коло хати (однойменний вірш).

Перекриття мотивів відсутнє хіба що у ранніх романтичних баладах, навіяних народними старовинними піснями, таких як «Тополя» чи «Причинна». Але казкові мотиви перемішуються з соціальними у пізніших баладах («Лілея», «Русалка»).

Ще один мотив є нагальним як у ранніх творах, так і в пізніх — роль поезії в житті людей, справжнє призначення поета в суспільстві.

Звучить у ліриці Шевченка й тема, без якої важко уявити поезію — тема кохання, де поет змальовує власний ідеал цього почуття — щирість, відданість, ніжність та незрадливість.

І, нарешті, хоча важко знайти твори, присвячені суто цій темі, часто трапляється у різних творах великого Кобзаря мотив мрії про світле майбутнє, про те, чого не було за життя поета, але про те, що він хотів би бачити (наприклад, «Ісайя. Глава 35»).

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Цей мотив можна назвати і інакше — мотивом сподівання на краще, взагалі — мотивом надії.

Віра в майбутнє і надія допомогли в скрутні часи самому Шевченкові.

Віру і надію він намагається передати нам через свої твори. А поки живе надія, людину ніщо не може зламати!

Образ тополі в українській народній пісні.. Обсуждение на LiveInternet - Российский Сервис Онлайн-Дневников

На тополю високую

Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають,
І що тойді їм діється,
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись.

Інші твори Т.Г. Шевченка

Translate »