Народилася Марія в селянській родині у поліському селі Болотня, тоді Київської губернії, де й прожила все життя – 88 років. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував огорожі дворів у вигляді стилізованих зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишиття. А сама Марія носила сорочки, вишиті власноруч.
«Наше рідне люблю — от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться… Все вишите — красиве, і ніхто не повторить його ніде», — казала вона.
У дитинстві Марія Оксентіївна перенесла поліомієліт, що позначилося на всьому її житті. Вона була одружена (чоловік загинув на фронті) і народила сина Федора, який теж став народним художником і учнем матері.
«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Кожен приходив подивитися. Хвалили. А сусіди просили й їхні хати прикрасити.
Талант Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля і вишивальниця киянка Тетяна Флору. Тоді ж Марію Овксентіївну запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Марія малювала, вишивала, захоплювалася керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва у Києві зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього часу. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.
Марія Примаченко пробувала власні сили й у керамічній скульптурі. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. З того часу її твори експонують на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.
Джерела її творчості мистецтвознавці вбачають і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах, — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва, — і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері. Це і медяники у формі фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Марії Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості є феноменом дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, звідки виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжувалася уві сні, а потім, вранці або вдень, була намальована на папері.
Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні», — сказала якось Марія Оксентіївна.
Марія Примаченко об’єднала у своїй творчості малюнок і живопис. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазину» та інші.
Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються, — соняшник, бузок, рожі. Примаченко має бездоганне відчуття ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.
Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».
Приймаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів у мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — за усієї їхньої самобутності — мають певну спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя. Приймаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Їі звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.
«Чому ви не малюєте людей? — питали Марію Примаченко. — Як не малюю? Це ж і є люди».
Примаченко-поетка реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов’язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих приймаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам’ятовуються, неначе вкарбовуються у пам’ять, наприклад: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».
Є у Примаченко композиції, що безпосередньо наслідують народну картинку з обов’язковими, часто римованими її підписами: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Є й роботи, що неначе виникли під враженням газетного репортажу: «Свинарка виростила тисячу сімдесят поросят». Але Примаченко-поетка вже наступну композицію підписує: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».
Деякі її вірші-примовки, що супроводжували роботи, експоновані на персональній виставці Марії Примаченко 1973 року:
- Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є;
- Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?» — На печі. — Що ж нам пити? — Горілочку, бо приїхали по дівочку;
- Журяться рябушки: «А вже скоро зима, а в нас хати нема». Обізвався зайчик: «А я зими не боюся, у снігу сховаюся». З Новим роком, з новою весною, з новим щастям, усі люди на Землі»;
- Зустрічаються у Примаченко і стислі примовки: «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Веснянки-роговички — веселії птички» тощо. Марія Оксентіївна була людиною надзвичайно вразливою, вона слухала радіо, дивилася телевізор, всотувала у себе безліч інформації. І все ж зберігалося в неї прекрасне дитяче вміння сприймати життя як вічну казку. Примаченко любить зображувати казки — найхарактернішим проявом цього є «Лисиця і журавель». Композиція, виконана на білому аркуші ватману, вражає силою і міцністю барв. Надзвичайно ефектно звучить тут чорний колір у поєднанні з густо-червоним, сонячно-жовтим і дзвінко-сріблястим, світло-сірим. Фігури узагальнені, прості за контуром і оживлені виразними колірними плямами — вишивкою сорочки лисиці, легким пір’ячком журавля, який, як парубок, одягнутий у червоні шаровари, хвацько перев’язаний синім поясом. Бесіду вони ведуть коло величезного глечика, уквітчаного палючо-червоними квітками на жовтому тлі.
У Примаченко ніде немає етнографічно точно відтвореного орнаменту — це приймаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною.
У її творчості не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуаш, акварель. Перевагу надавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно-виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслювала контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.
1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію, бо поліське село Болотня розташоване майже у 30-кілометровій зоні.
Незадовго до своєї смерті Марія Примаченко сказала: «Головне, щоб на тому світі були папір і фарба». Померла вона 18 серпня 1997 року.
У 2006 році в селі Болотня сталося «пограбування століття». Зі звичайної сільської хати серед ночі винесли близько сотні робіт Марії Примаченко. За найскромнішими підрахунками, їхня вартість складала понад 500 тисяч доларів.
Вшанування пам’яті народної художниці:
- 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.
- На честь художниці названо малу планету 14624 Примаченко.
- 2009 року бульвар Лихачова в Києві був перейменований на бульвар Марії Приймаченко.
- 2015 року на честь Марії Примаченко перейменували вулицю у Броварах та в Краматорську.
- Пам’ятники Марії Приймаченко встановлені у Яготині й Краматорську.