Застосування діалогічного принципу до історії розгортання світоглядних позицій на теренах сучасної України дає змогу істотно поглибити і виділити морально-етичні цінності, визначити зміни, які відбулись із прилученням Київської Русі до загальносвітового цивілізаційного HаамеHсу самоусвідомлення людини, виявити культурний і соціально-політичний простір філософування творчого індивіда, котрий ідентифікує себе із етно-мовною спільнотою та креативно переосмислює загальносвітові тенденції вирішення поставлених проблем крізь призму власної народної традиції. Сучасний український дослідник В. Горський наголошує на тому, що «діалогізм» і гуманізація є двома визначальними принципами, які замість однолінійного, монологічного погляду стверджують справді плюралістичне, діалогічне розуміння історії філософії» [Горський В. Історія української філософії: Навч. посібник. – 4-те вид. – К.: Наук. думка, 2001. –  с. 16]. Йдеться про співіснування та взаємні впливи різних ментальних структур, що виражали різні етапи культурно-історичного процесу.

Міфологема, стверджує Н. Хамітов, виступає націосинтезуючим чинником культури і підґрунтям побудови філософських розмірковувань окремого суб’єкта пізнання як виразника і власних поглядів, і групових уявлень. Кожен член спільноти, який ототожнює власне «я» із конкретним народом, виражає індивідуальні розмірковування через визначену та зрозумілу знакову систему – мову та письмо. Людина поняттєво мислить і розкриває себе «іншому», стає активним членом комунікації за допомогою слова. Мова несе певний «багаж» традиційного змісту і створює своєрідні межі самовираження окремого суб’єкта. Прерогативи та головні проблеми досліджуваного періоду входження християнської ідеології та адаптація античної язичницької культури на українських землях впливали на розвиток, збагачення, видозміну значення слів. Однак загальна структура мовлення і світосприйняття зберегла особливості архетипу. Цікавим, на наш погляд, є застосування І. Костецьким до національної філософської думки терміна «мовомислення». Hааме тому під час дослідження феномену двовір’я ми звернемось до початкового значення язичництва та християнства, заміщення головних світоглядних позицій та їх взаємодії на рівні латентного діалогу «старої», народної, і «нової», християнської, парадигм, вторинної міфологізації останньої.

Важливим у цьому дослідженні є термінологічне зіставлювання понять і простеження історичної та світоглядної зміни їх значень. Термін «язичництво» походить від старослов’янського язЂцЂ, що означає народ, мовно-етнічну спільноту із властивими їй звичаями та віруваннями, є далеко неоднозначним у своєму тлумаченні. Таке поняття, а отже, і сам означуваний феномен застосовується східною християнською традицією стосовно народних звичаїв та вірувань, які не включені до церковної обрядовості. Російський мислитель С. Аверінцев наголошував на тому, що «…на відміну від близького за значенням сучасного терміна «політеїзм», що чітко стосується певних релігій, «язичництво» – позначення динамічної тенденції, яка забарвлює різноманітні релігії більшою чи меншою мірою. Язичництво перебуває і всередині теїстичних релігій – не тільки як «пережиток», а й як ідея, … як образ неподоланого минулого…» [Аверінцев С. Софія-Логос: Словник. – 2-ге вид. – К.: Дух і Літера, 2004. – с. 261]. Це поняття вже у своєму етимологічному значенні містить народний елемент, наявність сформованого етносу із спільною мовою, легендами про походження народу, історичною пам’яттю, віруваннями, які віддзеркалюють народний світогляд. Язичник – це людина, у свідомості якої нове знання, прямуючи до осягнення істини, «не витісняє старого, а нашаровується на нього, додається до старого» [Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – С. 612.]. Язичницькі уявлення є своєрідною передосновою пошуку істинного розуміння світобудови.

Міфологічне мислення відрізнялося від наступних типів світогляду тим, що у ньому ще не відбулось остаточного відокремлення мислимого предмета від самої речі, внутрішньої суті від зовнішньої форми, суб’єктивного від об’єктивного. Феноменальні об’єкти сприймалися у «архаїчному», самодостатньому розумінні. Істина була присутньою у природному, реальному світі. Природні явища були керовані богами, кожен з яких займав визначене місце у пантеоні і уособлював певні стихії. Язичницькі божества впливали на дійсний стан речей, а спілкування з ними було своєрідним способом «одержання безкінечних можливостей і поряд з тим – реалізація їх у світі». Відповідна ритуальна поведінка язичника у космічному діалозі із «нелюдським» уможливлювала «вмилостивити» розгніваного чи шкідливого для людини божества-стихію. «У такому розумінні, – пише сучасна українська дослідниця М. Савельєва, – людина легко може себе уявити богом, навіть зайняти його місце. Тільки так вона може подолати непізнаність оточуючого світу» [Савельєва М. Ю. Лекции по мифологии культуры. – К.: Парапан, 2003. – с. 55]. Однак, «будучи протягом багатьох тисячоліть формою усвідомлення буття і природи», міфологія повинна розглядатися сучасною наукою «не як нісенітниця і пусте марновірство, а як давня і піднесена мрія людини про оволодіння природою, незважаючи на весь свій зв’язок з примітивною цивілізацією давньої епохи» [Лосев А. Философия. Мифология. Культура. – М.: Политиздат. – 1991. – с. 459]. Християнин усвідомлює відносність, часовість власного життя і намагається розірвати координати тілесної смертності з метою осягнення абсолютної істини у Богові. Ні міфологічний, ні натурфілософський підходи не були здатні відповісти на питання індивідуального сенсу, призначення власного «я», яке стало «викликом» для нових світоглядних позицій. Поява особи Христа та визначення Ним фундаментальних принципів християнської доктрини заклали основу індивідуальної відповідальності не лише за поведінку, але й за власні пізнавальні акти.

Однак, якою б новаторською не була головна ідея християнства, формувалась вона на основі античних філософських напрацювань за допомогою традиційного «мовомислення» і набула народної видозміни. У давньоруській традиції результатом культурно- парадигмального зміщення та звичаєвого накладання є феномен двовір’я. «Чуже» християнське входить у народні вірування через «стару», «свою» язичницьку обрядовість та за допомогою близької до народної старослов’янської церковної мови. Причини такої ситуації латентного, прихованого консенсусу двох ідеологічно несумісних світоглядів митрополит Іларіон (Іван Огієнко) пояснив так: «Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками, і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, – бодай по своєму, – розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся, і брав із нього те, що розумів, поєднуючи його з стародавнім. Оце й складало істоту двоєвір’я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське» [Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Вінніпег: Ін-т досліджен- ня Волині, 1965. – с. 320]. Двовір’я: давньоруська народна адаптація християнства. Архаїчні уявлення русичів розвивались у межах конкретної спільноти, яка у мовній формі експлікувала особливості народного, язичницького світосприйняття. Замовляння як ритуальний словесний акт носило характер діалогу людини з космосом. Монолог носив форму діалогу і передбачав наявність співрозмовника, слухача – Всесвіту, оточуючої дійсності. Вербалізація передбачала відповідну дію, оскільки «слово» і «діло» були нерозривно пов’язаними між собою.

Звернення до природних сил через виконання культового ритуалу, замовляння потребувало відповіді, настання очікуваного стану речей, реалізації бажаного, фіксованого у слові. Повсякденне життя язичника-хлібороба, сезонні обряди та святкування були нерозривно пов’язаними із природними циклічними процесами. На відміну від абстрактних побудов мислителів Еллади, світоглядні розмірковування праукраїнців носили практичний, а не раціональний характер. Доктрина Церкви, яка включала морально-етичні догмати, теологічні і космологічні уявлення про світобудову, священну історію та обряд, у період хрещення Київської Русі вже була сформованою на Вселенських соборах і становила синтез іудаїзму, античної думки та східної патристики. Однак досвід попередньої язичницької традиції наклав свій відбиток на формування особливого києво-руського православ’я. Прийнявши за основу вчення Христа, праукраїнці зберегли народні вірування як важливий елемент власної ідентичності, здатної впродовж тривалих століть бездержавних поневірянь зберегти «імунітет» світоглядного протистояння «ворожому», «чужому». На парадигмальному рівні відбувся діалог – накладання та переосмислення вже усталеної етнічної світоглядної традиції відповідно до визначальних принципів нової релігії. Свідченням такого християнсько-язичницького світогляду є оригінальні писемні пам’ятки Києво-руської доби. Серед творів давньоруської християнської писемності можна виділити два визначальні напрямки. Перші з них були близькими до простонародного світосприйняття, інтерпретували Святе Письмо крізь призму усталеної традиції. Народні легенди, думи й перекази, загадки, прислів’я, приказки, замовляння були зовнішнім проявом дохристиянського світосприйняття, колективного «ми». Стародавні вірування поєднались із християнством і становили основу апокрифічної літератури. Світоглядна циклічність зберігалась у повторюваності постів та щорічних свят. У неканонічних апокрифах людина звертається до святих, здатних захистити її перед вищою силою – Богом та Христом. Такий своєрідний християнсько-язичницький світогляд С. Аверінцев характеризував як вторинну міфологізацію християнської ідеології – «комплексу уявлень, образів, наочних символів, які пов’язані із релігійною доктриною християнства й розвиваються у взаємодії цієї доктрини із фольклорними традиціями народу» [Аверінцев С. Софія-Логос: Словник. – 2-ге вид. – К.: Дух і Літера, 2004. – с. 218]. Другий, книжно-церковний напрямок носив «софійне», практично-моралізаторське значення. Завдяки християнізації руські мислителі через прочитання творів представників східної патристики Василія Великого, Григорія Нисського, Григорія Назіанина, Іоана Златоуста, перекладних етико-богословських збірників «Діоптра» («Зерцало»), «Пчела», «Толкова Палея» знайомились з ідеями Сократа, Платона, Арістотеля, трактатами Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Це закладало основу давньоруського переосмислення західної культурної спадщини і східнослов’янського пояснення філософії як «Божих і людських речей розуміння, наскільки людина може наблизитись до Бога, який вчить створену людину бути образом і подобою того, хто створив її» [Кирило Філософ. Житіє. Історія української філософії: Хрестоматія / Упоряд. М.В. Кашуба. – Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – с. 60]. Кирило-митодіївська традиція, започаткована солунськими просвітителями Кирилом та Методієм, була не менш важливою для утвердження своєрідного києво-руського філософування. Створена ними кирилична абетка дала змогу викласти християнські ідеї та зміст Св. Літургії та Св. Письма старослов’янською письмовою мовою, зрозумілою не лише для вчених книжників, але й для простого народу.

Оригінальна релігійно-філософська література носила життєво-практичне значення і стояла на позиціях «любомудрія», а не виходила на рівень абстрактно-теоретичних розмірковувань. Своїми творами автори промовляли до реального слухача. Самі назви пам’яток передбачали присутність конкретної аудиторії, як от: «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Незважаючи на боротьбу князівської верхівки та монастирської еліти із двовір’ям, воно становило основу духовної пам’яті народу, яка «зберігає універсальні, космічні за значеннями, життєві принципи і являє собою архетипну емоціонально-смислову матрицю… Внаслідок чого найкращі представники народу набувають особистого психічного досвіду завдяки осягненню своєї міфічної та міфологічної свідомості, міфу і архетипу, самоусвідомлюваного і впорядкованого вивільнення з-під влади догм і виходу на шлях самопізнання і вільної духовної творчості» [Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького / Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 26]. Отже, зіставивши міфологічну та теологічну особливості світосприйняття у давньоруській традиції відбулось їх поєднання, взаємодія язичницького та християнського елементів. По-перше, найвагомішою ознакою розглянутого періоду є визнання присутності істини у божественному, позаземному началі. Космоцентричне світосприйняття виходило із принципу всезагальності, у якому людина виступала частиною світового закону та групової, етнічної спільноти. Запропоноване християнством лінійне прямування історії до кінцевої точки – Царства Божого – одночасно було поступовим розвитком, розкриттям сутності істини та вимагало від окремого індивіда духовного переосмислення власного призначення. По-друге, феномен двовір’я становив основу накладання первинного, етнічного на християнську парадигму. Завдяки етнічному діалогові як формі «взаємовідносин (спілкування) між етнічними групами, за яких відбувається безпосередній обмін інформаційного характеру, в тому числі з проблемних питань як власної, так і чужої тематики» [Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького / Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С.  51.], давньоруські християнські мислителі ознайомились не лише з християнською доктриною, а також із класичною античною філософською спадщиною. Київську Русь було включено у загальносвітову християнську історію яка створила власну традицію «любомудрія», практичного «життя у істині». По-третє, християнство стало ідейною основою утвердження централізованої князівської політики та трансформацію родинно-племінної общини у загальнодержавну етнічну спільноту у містах. Остаточний занепад Київської Русі після захоплення Києва у 1240 році монголо-татарами, завоювання Галицько-Волинського князівства, ідейного спадкоємця києворуської держави, у 1349 році польським королем Казимиром перервали безпосередню, рівноправну культурну взаємодію із західноєвропейською спільнотою. Однак саме у період двовір’я були закладені основи праукраїнського архетипу і подальших філософських розмірковувань, передумови національної ідеї та відродження державності. «Русь, – стверджує Т. Целік, – створила міську цивілізацію на підставі досить різнобарвної синкретичної за своїм характером культури, де поєднувалися Схід і Захід, язичництво і християнство, родовий устрій і православно-християнська мораль» [Целік Т. В. Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі. – К.: Парапан, 2005. – с. 67].

Чимало досягнень язичницької культури Київської Русі набагато пережили свій час і були запозичені та використані християнством, що сприяло згодом розвитку самобутньої християнської культури на Україні. Це, насамперед, чудові язичницькі мотиви в церковній архітектурі Києва, Чернігова та інших старовинних українських міст (зокрема, елементи стародавніх дерев’яних будівництв та скульптури в кам’яних храмових спорудах). Навіть деякі язичницькі обряди та свята, наприклад, “зелені”, набули в українському християнстві нового релігійного змісту, а образи стародавніх слов’янських богів втілились у християнських святих (Перун – Ілля Пророк, Іван Купала – Іоанн Хреститель, Велес – святий Власій, Сварог – святі Кузьма та Дем’ян).