Зібрав Бог усіх тварин і вирішив кожному вік його відміряти.

Першим покликав людину: «Ти, людино, — істота не велика, тож тобі 20 років життя даю». «Мало…» — подумав чоловік, але з Богом сперечатися не став і тихенько відійшов убік.

А Бог тим часом покликав коня: «Тобі, коне, 40 років життя призначаю — ти тварина велика, тобі й жити довше. Але кінь благав: «Помилуй, Боже! 40 років з ярмом на шиї ходити, за собою плуг тягати, та ще й батогом отримувати! Мені й 20 вистачить… Віддай людині, що залишилася, їй потрібніше».

Бог дав добро і покликав корову. На тій самій підставі, що й коню, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Упаси, Боже! 40 років за вим’я мене смикатимуть! Мені й 20 вистачить, а роки, що залишилися, віддай людині, їй вони потрібніші».

Погодився Бог. Покликав собаку: «Тобі, собако, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюгу сидіти, гавкати на кожного та кістку гризти… Давай мені 15, а решту людині віддай».

А Богові що? Віддав ще 15 років людині, покликав кота та запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мишатину їсти, та й відмовився від 10 років життя – теж подарував їх людині.

З того часу так і живе людина… Спочатку 20 років свої мешкає — турбот і горя не знає.

Потім настає 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз — робота, будинок, сім’я…

Наступні 20 років — ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки… Хтось на дачу, хтось на машину…

А потім собачі 15 років живе: вдома сидить, хату стереже, за онуками доглядає та на вулицю поглядає.

А приходять котячі роки, тут уже як пощастить… Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад ногою штовхнути…”

Ця притча весело і символічно розглядає різні етапи життя людини, призначаючи їй ролі тварин та визначаючи тривалість кожного етапу. Вона має підтекст гумору та філософії, що вражає долю людини через призму різноманітних обов’язків і викликів.