Проблеми відчуження людини у суспільстві у теоріях ХХ століття
Відчуження (англ. alienation, нім. Entfremdung) — соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, пануючу над нею і ворожу їй [1].
Неофрейдизм [2] вважає джерелом відчуження та самовідчуження людини міжособистісні відносини, соціально-психологічні явища.
Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становленні людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К. Хорні та Еріх Фромм. Лідерами неофрейдизму є Г. Маркузе, Г. Юнг, В. Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином, неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.
Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників. Так, один з його найближчих учнів Альфред Адлер (1870-1937) переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що виявляється в їх поведінці в рамках сім’ї, міжособистісних відносин і взаємин соціальних груп. Інший його учень і близький сподвижник Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв’язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.
Таким чином, можна сказати, що представники неофрейдизму відхилилися у бік більшого визнання ролі свідомості та впливу соціального фактору на розвиток особистості, на відміну від Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію. Потрібно сказати, що розробка проблеми несвідомого внесла істотний внесок у дослідження структури індивідуальної і суспільної свідомості, розмежувавши область людської психіки на сферу свідомого і несвідомого. Неофрейдисти вводять таке поняття, як надкомпенсація. Під нею вони розуміють особливу соціальну форму реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, «великі люди», що відрізняються винятковими здібностями. Так, чудова кар’єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичний недолік – низький зріст.
Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Еріка Фромма (1900-1980), який стверджував, що проблема відчуження, яку висунув К. Маркс у суспільно-економічному аспекті, слід поширити й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом таз іншими людьми. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає «негативною свободою». Людина стає «вільною від усього» і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною» вона прагне мати певні стосунки з іншими людьми, спілкуватися з ними, але навколишній світ не дає їй такої можливості. Внаслідок чого людина стає самотньою [3].
Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її види – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом – покращанню суспільства.
Франкфуртська школа [4] — критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизму. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Горкгаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з «другого покоління» — Юрген Габермас, Оскар Негт. Термін «франкфуртська школа» є збірною назвою, вживаною до мислителів, пов’язаних з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні самі представники критичної теорії ніколи не об’єднували себе під таким найменуванням.
Представники даної школи вважали, що буржуазне класове суспільство перетворилося на монолітну безкласову тоталітарну систему, в якій революційна роль перетворення суспільства переходить до маргінальних інтелігентів і аутсайдерів.
Творча спадщина Е. Фромма є об’єктом вивчення багатьох дослідників. Проблеми відчуження людини у суспільстві, розробленої Е. Фроммом, у своїх працях частково торкаються окремі науковці – Г. Уелс, В. Лейбін, С. Кравченко, Р. Функ, Є. Телятникова та ін., проте вона заслуговує на більш детальний розгляд.
Більшість авторів вважає, що в історію філософії Е. Фромм ввійшов як один із найвідоміших представників неофройдизму, прихильники якого «обстоювали тенденцію реформи класичного психоаналізу на засадах обмеження біологізму та механіцизму З. Фройда через доповнення його доктрини досягненнями суспільних наук, зокрема соціальним вченням К. Маркса» [5, С.16]. Деякі ж дослідники стверджують, що Е. Фромм розробив власну філософську систему, яка виходить за межі неофройдистської течії. Без сумніву, мислителю належить багато оригінальних концепцій та ідей, тому і проблемі відчуження людини філософ дав авторське, відмінне від його попередників обґрунтування.
Втеча від свободи (англ. Escape from Freedom) [6] — перша книга психоаналітика та соціального психолога Еріха Фромма, яка вийшла друком в 1941 році у британському видавництві «Farrar & Rinehart». Написана англійською мовою під час перебування автора на еміграції у США. Матеріалом для написання книги стали результати дослідження за програмою «Авторитет і родина», яке проводилось Фроммом у Нью-Йорку.
У книзі Еріх Фромм досліджує природу тоталітаризму, перш за все, нацизму, як результат внутрішнього конфлікту індивідуальності, соціального відчуження та «втечі» від свободи, що призводить до формування авторитарної особистості.
Основу методології книги становлять вчення Карла Маркса та Зиґмунда Фройда. Ґрунтуючись на ідеях фрейдо-марксизму, Еріх Фромм пояснює природу авторитарної особистості через прояв нею садистських та мазохістських елементів. Це проявляється у готовності людини підкорятися сильнішим за себе з одночасним бажанням влади над слабшими.
Велику увагу в книзі Фромм присвятив дослідженню епохи Реформації, а також протестантської теології та етики, що виконали революційну роль західної цивілізації завдяки ідеям Мартіна Лютера та Жана Кальвіна. Предестинація, відчуття власної мізерності й замкнутості та відчуття страху перед свободою підкреслює факт нерівності людей, підсилює потребу в ієрархії та авторитеті.
Фромм вбачає джерело нацизму у страху людини перед свободою, що була притаманна їй у період Середньовіччя, коли завдяки капіталізму феодальний уклад життя був зруйнований. У цей же час, капіталізм не запропонував альтернативних моделей для наслідування, породивши у людини відчуття беззахисності та відчуженості — одні з найбільш сильних страхів, від яких людина готова позбавитись за будь-яку ціну.
Основними носіями цього відчуття страху були представники нижчих за середній клас, коли після Першої світової війни були зруйновані засади їхнього соціального становища у суспільстві. За твердженням Фромма, у представників цих нижчих класів домінує характер авторитарної особистості, на що вказують прихильність до консерватизму та відраза до емансипації нижчих класів.
Фромм також розглядає демократію та свободу. Сучасна демократія та індустріально розвинута нація є моделями, які він схвалює, проте такий різновид зовнішньої свободи, що формується цією частиною суспільства ніколи не може бути використана у повній мірі без рівноцінної внутрішньої свободи. Хоча людина стає вільною від тоталітарних впливів будь-якого класу суспільства, вона як і раніше залишається під пресом громадської думки, експертів та впливу реклами. Спосіб стати вільним як особистості повинен бути спонтанним у нашому самовираженні, і в тому, як ми поводимося. Цю думку Фромм відобразив у своєму екзистенційному твердженні про те, що «є лише єдиний сенс життя: життя в дії».
Форми відчуження, які притаманні більшості людей у капіталістичному суспільстві (за Е. Фроммом)
Розгляд проблеми відчуження людини слід почати із фроммівського бачення людини: «людська природа – це не сума вроджених, біологічно закріплених спонукань, але і не безжиттєвий зліпок із матриці соціальних умов; це продукт історичної еволюції в синтезі із певними вродженими механізмами і законами» [7, С.27]. Людська природа, як вважав Е. Фромм, є сукупністю біологічних та соціальних факторів. Розум, самосвідомість, уява та здатність творити виокремлюють людину із тваринного світу. Навіть повне задоволення всіх первинних потреб не вирішує проблему людського буття, «найсильніші пристрасті та потреби людини кореняться не в її тілі, а у специфіці її існування» [8]. На думку Е. Фромма, сили, які визначають поведінку людини, випливають із життєвих умов соціального середовища, в якому вона живе. Суспільство виконує водночас і функцію придушення і функцію творення людської особистості: «людська природа – пристрасті людини та її тривоги – це продукт культури. Сама людина – це найважливіше досягнення безперервних людських зусиль, які ми називаємо історією» [7, С.20].
У праці «Здорове суспільство» Е. Фромм, не відкидаючи фізіологічних потреб, виділив потреби людини, які випливають із самого її існування і тісно пов’язані між собою: потреба в прилученості, зв’язку із навколишнім світом; потреба творити та подолати власну обмеженість; потреба в укоріненні та братерстві; у відчутті тотожності та індивідуальності на противагу груповому конформізму; потреба в системі орієнтацій та в поклонінні. Фромм вважав, що більшість людей могли б бути щасливі, якби суспільство було здоровим. Людина, на думку Фромма, не така погана, як здається, але в процесі виховання вона втрачає вроджену здатність любити і замість щасливого життя отримує болісне існування, спрямоване не так на плідність, а на ірраціональне підпорядкування вимогам авторитарної етики. Людина робить не те, що вона хоче, не те, що їй потрібно, а те, що вимагає авторитет: вождь, звичаї, загальні уявлення. В результаті він перестає мислити. Замість нього мислить «ВОНО». Це ті самі розхожі думки і загальні уявлення. Вона перестає відчувати, у неї виникають псевдопочуття: вона злиться не тому, що злиться, а тому, що в даній ситуації покладено злитися, вона ходить в кіно або в театр не тому, що їй це подобається, а тому, що вважається, що це добре. Так формуються псевдопредставленія. Як зазначив філософ у роботі «Втеча від свободи»: «власне сутність людського буття становить потреба зв’язку із навколишнім світом, потреба уникнути самотності» [7, С.25]. Мова іде не про фізичний контакт, а про зв’язок із ідеями, моральними цінностями, соціальними стандартами. Відсутність прилученості, приналежності до будь-яких цінностей чи принципів веде до моральної самотності, яка є більш нестерпною за самотність фізичну.
З того моменту як людина виходить із стану єдності із природою та усвідомлює себе як відокремлену від світу та інших людей істоту, починається соціальна історія людини: «процес зростаючого відокремлення індивіда від первинних зв’язків – ми можемо назвати цей процес «індивідуалізацією», – досягнув найвищого рівня у Новий час, тобто від епохи Відродження і до наших днів» [7, С. 29]. Першим аспектом процесу індивідуалізації Е. Фромм назвав розвиток особистості, а другим – самотність, рівень якої невпинно зростає.
Типи суспільства, які виникали в ході історичного розвитку, не сприяли людині у подоланні відчуття відокремленості, а, навпаки, тільки загострювали його. Е. Фромм вважав, що свого піку проблема відчуження досягла із приходом капіталістичного суспільства: «відчуження – ось доля окремої людини при капіталізмі. Під відчуженням я розумію такий тип життєвого досвіду, коли людина стає чужою сама собі. Вона ніби «відсторонюється», відокремлюється від себе. Вона перестає бути центром власного світу, господарем своїх вчинків; навпаки – ці вчинки та їх наслідки підпорядковують її собі, вона їм підкорюється та іноді навіть перетворює їх на певний культ» [9, С.230]. У капіталістичному суспільстві відчуження є тотальним, всеосяжним, ним просякнуте ставлення людини до праці, предметів, держави, людей, що її оточують та самої себе. Людина створила дивовижний світ речей, а тепер стала рабом свого творіння.
Капіталізм створив, за визначенням Е. Фромма, «ринкову особистість», і це поняття тотожне «відчуженій особистості». Це пояснюється тим, що «люди даного типу дійсно відчувають відчуження – від своєї роботи, від своїх співвітчизників, від природи і навіть від власного я» [10, С. 230]. Мислитель детально вивчав «ринкову особистість», якій притаманний ринковий тип «соціального характеру». Доречно зауважити, що саме Е. Фромму належить розробка концепції «соціального характеру», який визначається автором як «результат взаємодії індивідуальної психіки і соціально- економічної формації» [10, С. 204], і є активним психологічним фактором соціального процесу, що сприяє ефективному пристосуванню людини до вимог суспільства. Окрім ринкового типу, Е. Фромм виділяв також рецептивний, експлуататорський та накопичувальний типи «соціального характеру», які є однаково непродуктивними і «не передбачають можливості вирватися за рамки системи, не дають людині шансу стати вільною, тобто стати собою, реалізувати себе як особистість» [11].
Ринковий «соціальний характер» грунтується на тому, що індивід перетворюється на товар. Як вважав Е. Фромм, у такому суспільстві відчуження панує як у сфері виробництва, так і у сфері споживання, людей сприймають і оцінюють саме як речі, що продаються і купуються. «Принцип оцінювання однаковий як для ринку товарів, так і для ринку особистостей: на одному продають товари, на іншому – особистості, і більше жодної різниці, з точки зору представників даної орієнтації, не має» [11]. Таким чином відбувається повна відмова людини від своєї внутрішньої суті, індивід формує в собі ті якості, які користуються попитом серед інших членів суспільства і прагне вигідно себе продати. Тіло, розум і душа людини постають її капіталом, відповідно, вигідний, прибутковий вклад чи розміщення його (капіталу) є її найвищим прагненням і метою: «відчужена особистість неминуче втрачає відчуття власного «я», будь-яке уявлення про себе, як про істоту єдину та неповторну. Речі не мають свого «я», і людина, яка стала річчю, також не може його мати» [9].
Спираючись на наукові праці Е. Фромма, на думку окремих дослідників, можна виокремити певні форми відчуження, які притаманні більшості людей у капіталістичному суспільстві, зокрема:
«- відчуження від світу, землі, засобів виробництва, машин та сировини через те, що приватна власність на них зосереджена в руках відносно невеликої кількості людей;
людина відокремлена від іншої людини, оскільки один клас відчужений від іншого і на ринку праці люди виступають товарами, що конкурують між собою;
чоловік відчужений від жінки в любові та шлюбі тому, що їхні стосунки підпорядковані і принесені в жертву боротьбі за існування та становище у суспільстві;
людина відчужена від самої себе, її прагнення є чужими для реальності, її ідеали далекі від дійсності, її життя позбавлене творчості, цілеспрямованості і сенсу» [12, С. 204].
Джерело відчуження людини від самої себе варто шукати не лише в соціальних умовах, а й у людській природі. Е. Фромм відстоював ідею про те, що відчуження людини від власної суті почалося тоді, коли вона «вийшла» із тваринного світу. Здатність мислити дозволяє людині усвідомити себе «як індивідуальне створіння, відокремлене від природи та інших людей… Усвідомлюючи власну відчуженість, неминучість захворювань, старості і смерті, людина не може не відчувати, якою незначною вона є, як мало важить у порівнянні із навколишнім світом, з усім тим, що не входить у її «я»» [7, С. 27]. Усвідомивши себе як окрему істоту, людина усвідомлює і свою відчуженість та самотність, а «переживання відчуженості породжує тривогу, почуття безпорадності, породжує стан страху: світ може наступити на мене, а я не в силах йому протистояти» [13].
Стимулюючі чинники у прагненні подолання відчуження
Фромм вважає, що в процесі виховання людина перестає жити для себе, що вона не може бути самим собою і в той же час боїться відстати від натовпу. Людину роздирають суперечності, і у неї розвивається болісне відчуття самотності. Виходом з цього положення є раціоналізація. Тоді підпорядкування нормам виглядає не як рабство, а як прояв власної волі. Індивід пояснює сам собі, що це він робить не тому, що від нього вимагає суспільство, а тому, що це йому потрібно самому. Однак його справжні потреби в розвитку не задовольняються. Виходом з цього є невротична симптоматика.
У прагненні до подолання відчуження стимулюючими чинниками є чотири екзистенціальні потреби: у встановленні зв’язків (зближення з іншим через підпорядкування, владу або любов), у подоланні себе (здатність піднятися над своїм пасивним існуванням, будуючи або руйнуючи власне життя), у почутті укорінення (яке породжує почуття стабільності світу, що знову стає для людини рідною домівкою), у самоідентичності («Я – це Я, і ніхто інший»), у системі поглядів (розвиток послідовного, виваженого погляду на дійсність). Е.Фромм вважав, якщо незадоволена хоча б одна з цих потреб, результатом стає психічне захворювання людини.
Е. Фромм був упевнений, що для кожного історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності відповідно прагненню людей до особистої свободи. Проте, значного рівня автономії і свободи вибору люди досягають ціною втрати почуття безпеки і появою почуття особистої незначущості. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від особистої свободи і пригнічують розвиток індивідуальності. Е.Фромм описав декілька стратегій «утечі від свободи»:
– авторитаризм, що визначається як «тенденція поєднати себе з іншим, щоб набути сили, втраченої індивідуальним «Я». Мазохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залежвторності особистості, або приречення на безвихідь. Теорія Бріксона про періоди розвитку Его суттєво вплинула на психологію і суміжні галузі наукового знання.
Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Неофрейдисти висунули фундаментальні проблеми – внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. Загалом же, завдяки фрейдизму та неофрейдизму, психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.
Очевидно, що на вирішення головної проблеми відчуження – одержати єдність зі світом та із самою собою, спрямована вся людська активність та діяльність. Проте, на думку Е. Фромма, людина прагне незалежності та свободи, але саме свобода сприяє відчуженню. Процес розвитку людської свободи має діалектичний характер: «це і процес розвитку людини, оволодіння природою, зміцнення людської солідарності… З іншого боку, посилення індивідуалізації означає і посилення ізоляції, невпевненості. зростає почуття безсилля і нікчемності окремої людини» [7, С. 38]. Людське існування і свобода первинно нероздільні поняття, але тут йде мова про негативну «свободу від чогось» (дій, зумовлених інстинктивно), а не позитивну «свободу для чогось». В ході історичного розвитку людина розширює межі своєї свободи, яка, однак, стає для неї (людини) тягарем; долаючи поклоніння традиційним богам, людина створює собі нових ідолів; подолавши деякі форми відчуження, які походять ще із середньовічного суспільства, індивід, в умовах капіталізму, ще більше відчужується і від продуктів своєї праці, і від інших людей, і від самого себе. Наслідком цього для людини є втрата особистісної індивідуальності і своєї власної унікальності як людської істоти. Очевидно, що «свобода і відчуження людини розглядаються Е. Фроммом як два полюси одного і того ж історичного процесу розвитку людської цивілізації. свобода людини трактується Фроммом як складний двобічний процес, що має негативну «свободу від» і позитивну «свободу для»» [15, С. 220]. Розвиток людства, як вважав мислитель, йде шляхом зростання «свободи від», однак чим вагомішим стає ступінь такої свободи, тим більш залежною є від неї людина. В кінцевому результаті негативна «свобода від» перетворюється на силу, що піднімається над людиною. Відчуження при цьому стає ще більш відчутним та всеосяжним фактором людського існування, в результаті чого людина втрачає свою самість.
У своїх працях Е. Фромм визначив та обґрунтував механізми «втечі» від свободи. Мислитель зазначає, що коли світ стає абсолютно чужим і людина прагне подолати безмежне почуття безсилля та відчуженості, у неї є два шляхи. Перший допомагає людині віднайти зв’язок зі світом через любов і працю, через справжність емоцій та інтелектуальних здатностей, що приведе людину до єдності із навколишнім світом та самою собою, і при цьому зберігається цілісність та незалежність власного «я» людини це шлях до «позитивної» свободи. Другий шлях веде назад і передбачає відмову людини від свободи заради спроби подолати свою самотність і розрив між її особистістю та світом. Це – звичайна втеча із нестерпної ситуації, яка тягне за собою ігнорування індивідуальності та цілісності людського «я».
Розглянемо найголовніші, на думку Е. Фромма, механізми втечі від свободи, які мають соціальне значення; в їх основі – невпевненість відчуженого індивіда і його прагнення з’єднатися зі світом та людьми «непродуктивними» шляхами.
Авторитарний шлях втечі, який реалізується через садизм і мазохізм, здійснюється як «потяг індивіда до злиття власного «я» з ким-небудь або чим-небудь зовнішнім, щоб таким чином одержати силу, якої йому бракує … форми цього механізму проявляються у прагненнях володарювати (садизм) або підкорюватися (мазохізм)» [7, С. 119]. Як вважав Еріх Фромм, садизм і мазохізм не існують окремо, і виступають як різні сторони одного і того ж характеру – авторитарного. Мазохізм у індивіда проявляється у «тенденції принижувати і ослаблювати себе, відмовлятися від можливостей, які відкриваються перед ним» [7, С.119-120]. Садизм проявляється у прагненні індивіда поставити людей у залежність від себе, одержати повну владу над ними, експлуатувати їх та використовувати, примушувати людей страждати і насолоджуватися цим.
Інший механізм втечі – деструктивізм (руйнування), який також витікає із прагнення людини подолати безсилля та відчуженість, має на меті повне знищення об’єкта: «зруйнувати світ – це остання, відчайдушна спроба не дати цьому світові зруйнувати мене» [7, С. 147]. Деструктивізм шукає сили для самотнього індивіда за рахунок ліквідації всякої зовнішньої загрози. Нарешті, втеча від свободи можлива за допомогою «автоматизуючого конформізму», і цей механізм Е. Фромм називав найбільш поширеним у розвиненому індустріальному суспільстві. Автоматизуючий конформізм реалізується через відмову від власного «я», знеособлення, підпорядкування масовим стандартам; індивід цілком засвоює тип особистості, який йому запропонувало суспільство і перестає бути самим собою, а стає таким як усі і таким, яким оточуючі хочуть його бачити. Страх перед самотністю і безсиллям доляється ціною втрати власної індивідуальності.
Повною протилежністю негативній «свободі від» є шлях позитивної «свободи для», який передбачає реалізацію людської особистості. Е. Фромм вважав, що самореалізація людини досягається шляхом активного прояву всіх її емоційних та інтелектуальних можливостей. Згідно з вченим, позитивна свобода полягає у спонтанній активності цілісної особистості людини: «спонтанна активність – це не вимушена активність, нав’язана індивіду його ізоляцією і безсиллям; це не активність робота, обумовлена некритичним сприйняттям зовнішніх шаблонів. Спонтанна активність – це вільна діяльність особистості» [7, С. 206], що передбачає ліквідацію розриву між розумом і природою. Однією із її складових, як зазначав Е. Фромм, є праця, не як примусова діяльність для того, щоб позбутися самотності, а як творчість, і саме в акті творення людина єднається із природою: «при всякій спонтанній діяльності індивід зливається зі світом. Але його особистість не лише зберігається, а стає сильнішою. Так як особистість сильна постільки, поскільки вона є діяльною… Важливою є власне діяльність, а не її результат» [7, С. 208].
Більш важливою і, по-суті, головною складовою спонтанної активності є любов, яка повинна бути добровільним союзом однієї людини з іншою, зі збереженням при цьому власної особистості: «любов виростає із прагнення подолати відокремленість і веде до єднання, але не знищує індивідуальність» [7, С.207]. Єдиним засобом, що знімає тяжкі наслідки почуття самотності, з точки зору Фромма, є любов. Тільки завдяки любові людина з’єднується з іншою людиною і через нього з усім іншим світом. Однак у процесі виховання людина втрачає здатність любити. І замість рівноправних відносин, можливих тільки тоді, коли вони замішані на почутті любові, виникають відносини симбіозу – садомазохістіческіе відносини, що приводять до невротичних розладів.
Відновлення почуття любові – ось одна з основних задач психоаналітичного впливу. Сучасне суспільство зосереджене на проблемі об’єкта любові: «Кого любити, кому ж вірити?» Фромм пропонує зосередити увагу на суб’єкті любові: «А чи можу я любити?» Тільки в любові людина може знайти справжнє і вірне вирішення проблеми самотності та відчуження, так як, за визначенням Е. Фромма, «любов – це активна сила в людині, сила, що руйнує стіни, які відділяють людину від інших людей, і об’єднує її з іншими» [13].
Питання любові завжди цікавило людину, це єдина річ яку переживають практично всі люди, котру не вивчиш, не прочитаєш у книжці, до котрої неможна доторкнутися. Любов у кожного різна, і кожний по різному її сприймає і відчуває. Зазначимо, що філософ розрізняв певні типи любові, такі як любов братська, материнська, еротична, любов до себе і любов до Бога, які є важливими для повноцінного розвитку і життя особистості. Тому якщо говорити про любов, то виникає питання: «це мистецтво, чи ні?» [14].
Взагалі, зміст книги Фромм передав у своїй передмові, яка одразу наштовхує читача на тематику, складність та серйозність книги. Відразу хочу виділити, що, в першу чергу, «Мистецтво любові» включає багато цікавих ідей і з більшістю цих ідей я, на диво,погоджуюсь, що мене дуже радує. Любов – мистецтво чи ні? Саме цьому питанню Е.Фромм присвятив свій перший розділ праці.
Більша частина людей, вважають любов, випадковістю, що взагалі, я вважаю, неправильно. Тому що, для багатьох «проблема любові складається лише в тому, щоб бути закоханим , та не в тому, щоб кохати, давати свою любов, тобто вміти любити» [13]. Велика частина людей вважає, що, насправді, любити легко і не складно, проблемою є лише знайти придатний об’єкт, що відповідав би усім критеріям (як якась річ) і який потім покохав би вас також. Розумніше було б сказати, що любов – це гармонійне поєднання зусиль і знань. Та багато хто навіть не задумується, про те що, щоб тебе дійсно кохали, треба теж старатися дарувати любов, а головне, зрозуміти що когось любити – це більш важливо, ніж знання, що ти тебе кохають.
Також люди часто не можуть відрізнити почуття закоханості з станом перебування в любові. Фромм писав, що любові треба вчитися, і тут я погоджуюся з його точкою зору. Адже, коли людина не вміє любити, то навіть так звана «реальна любов» приречена прожити не довге життя. Я згодна з тим, що любов – це мистецтво. Беззаперечно , як кожному мистецтву, йому потрібно вчитися, і вчитися довго і наполегливо. Але потрібно розуміти (що для більшості, на мою думку, складно а то і нереально: нас з малечку вчили ставитися до любові поверхово, навіть не задумуючись, тобто на в стилі «А ти любиш, Миколку, сусіда по парті?» як правило хотіли чути стверджувальну відповідь), любов є мистецтво, і як і будь яка майстерність, любов не дається без наполегливої праці і усвідомлення її значущості, а вже тільки потім їй можна вчитися. Та, не звертаючи уваги на всі невдачі в цій області, більшість пріоритетними вважає «більш» справжні, реальні і вагомі речі, такі як: гроші, успіх, владу, славу, визнання і так далі. Через те що ця більшість людей – прагматики, то все так і відбувається бо вже на самому старті шляху з’являється бажання бачити кінцеву мету, або хоча б уявляти кінцевий результат. Навчаючись любові, про це складно говорити, а часом і неможливо. Правильно пише Фромм, що наша сучасна культура і суспільство припускають достойними витрати енергії на вивчення тільки тих речей, з допомогою яких можна здобути фінанси або визнання, а любов, котра користі матеріальної не приносить в теперішньому світі є «примхою».
Наступний розділ книги Е.Фрома «Мистецтво любові», присвячений теорії любові. Тут хотілося б додати, що зміст книги виходить за рамки опису і визначення цього почуття. Життя – це купа об’єднаних факторів і обставин, через це і любов не можна відокремити від нього і від оточуючого середовища. Людина сама по собі хоче бути ідентичною, підсвідомо їй не хочеться бути одною. Люди узагалі дуже бояться самотності. Навіть ті, кому по їх словах подобається бути самотніми, усе одно, в глибині душі, мріють мати кохану людину. Та оскільки все-таки є невелика необхідність бути індивідуальною, то вона задовольняється з допомогою якихось відмітних знаків, таких як лейбли на одязі, приналежність до якоїсь субкультури і т.д. Та відчуття самотності пропадає лише в любові. Саме любов дає змогу двом людям, бути одночасно індивідуальними та не самотніми, двома та одним цілим.
Отже головне, що в своїй книзі хотів виділити Фромм, це такий собі парадокс, а саме бажання людини любити, не вміючи цього, бажання людини бути коханою, хоча сама ж вона не може давати любов вибираючи замість коханням інші, більш важливі, на її думку, матеріальні, цінності. Це є феноменом самого визначення «любов». Фромм висвітлює її як щось неосяжне, щось велике і чисте, те чого людина не зможе осягнути до кінця ніколи, те до чого потрібно прагнути всією душею.
Любов має стояти на першому місці, над усіма матеріальними цінностями. Та сучасна людина, перебуваючи у теперішньому суспільстві, просто не в змозі зрозуміти і осягнути, всю глибину і всю значимість любові. Ставлячи перед собою певні «великі» цілі (заробіток коштів, побудова кар’єри і т.д.), ми відводимо любов на другий план, так сказати робимо його «аксесуаром», без котрого здавалося б і можна прожити, та з ним краще. Це є проблемою нашого часу, це наслідок стрімкої індустріалізації нашого світу. В теперішньому суспільстві все працює «проти» любові. Через це люди прагнуть до матеріального а не духовного. Та все одно у глибині душі, кожен мріє кохати і бути коханим.
Саме такий феномен сучасної любові, котрий намагався донести до нас видатний психолог, психоаналітик і філософ Еріх Фромм.
Реалізуючи себе через працю та любов (спонтанну активність), людина єднається із навколишнім світом і долає самотність, відчуженість. Ставши частиною єдиного цілого, індивід «займає своє законне місце у цьому світі, і тому у індивіда зникають сумніви щодо нього самого та сенсу життя» [7, С. 209]. Такі сумніви та невпевненість є наслідками ізольованості, відчуження та скутості людини, і долаються за допомогою спонтанної діяльності, «людина усвідомлює себе як активну творчу особистість і розуміє, що у життя є лише один сенс – саме життя» [7, С. 209].
Позитивна свобода – повноцінна реалізація особистості, розуміється мислителем як беззастережне визнання унікальності індивіда, органічний розвиток якого можливий тільки за умови максимальної поваги до особливостей як чужої, так і власної особистості. У такому випадку людина постає центром і метою власного життя.
Короткі висновки
Для Е. Фромма відчуження є фатальною основою людських взаємин. Нестерпність тягаря відчуження може перерости в почуття агресії і виявлятися або в реакціях садизму та мазохізму, або в протилежному стилі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.
Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її види – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом – покращанню суспільства.
Список літератури
1. Відчуження. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: // uk. wikipedia. org/wiki/Відчуження_(соціологія)
2. Неофрейдизм. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: // uk.wikipedia. org/wiki/Неофрейдизм
3. Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://pidruchniki.com/12281128/psihologiya/gumanistichniy_psihoanaliz_fromma
4. Франкфуртська школа. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: // uk. wikipedia.org/wiki/Франкфуртська_школа
5. Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михальченко М.І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія / В.П. Андрущенко, Л.В. Губерський, М.І. Михальченко. – К.: Ґенеза, 2006. – 656 с.
6. Втеча від свободи. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.e-reading.club/book.php?book=60813
7. Фромм Э. Бегство от свободы: пер. с англ. Г.Ф. Швейника, Г.А. Новичковой / Эрих Фромм. – М.: Академический Проект, 2008. – 254 с.
8. Фромм Э. Здоровое общество [Электронный ресурс] / Эрих Фромм. – Режим доступу: Інтернет http://www.koob.ru
9. Фромм Э. Человек одинок / Эрих Фромм // Иностранная литература. – 1966. – № 1. – С.230-233.
10. Фромм Э. «Иметь» или «быть»: пер. с нем. Э. Телятниковой / Эрих Фромм. – М.: ACT МОСКВА, 2008. – 314, [6] с.
11. Тарасов А. Наследие Эриха Фромма для радикала конца XX-начала XXI века [Электронный ресурс] / Александр Тарасов. – Режим доступу: Інтернет http://radical-xxi.narod.ru/fromm.htm
12. Уэллс Г. Крах психоанализа. От Фрейда к Фромму: пер. с англ. И.Т. Татагощиной, М.Е. Холодовской, М.И. Лисиной / Гарри Уэллс. – М.: Прогресс, 1968. – 288 с.
13. Фромм Э. Искусство любить [Электронный ресурс] / Эрих Фромм. – Режим доступа: Интернет http://psylib.org.ua/books/fromm03/index.htm
14. Е. Фромм: думки про любов. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.etica.in.ua/fenomen-lyubovi-za-e-frommom/
15. Лейбин В.М. Психоанализ и философия неофрейдизма / Валерий Лейбин. – М.: Политиздат, 1977. – 246 с.
