Категорія: Искусство

Incendiary dance, also known as go-go dance, is a type of performance art that originated in the 1960s. It typically involves dancers performing energetic and provocative moves to the beat of music, often in a nightclub or similar setting. The goal of go-go dancing is to entertain and engage the audience through visually stimulating movements and choreography.

The term “incendiary dance” suggests a heightened level of intensity, excitement, or sensuality in the performance. While go-go dancing can be sensual in nature, it’s important to note that the appropriateness and boundaries of the performance should always be respected, both by the dancers and the audience.

It’s worth mentioning that go-go dancing has evolved and diversified over the years, and different styles and interpretations exist today. Some dancers incorporate props, such as feather boas or light-up accessories, while others focus on acrobatic elements or specific dance styles like jazz or hip-hop. Ultimately, the nature and style of the go-go dance performance will depend on the individual dancer or the vision of the choreographer.

If you’re interested in learning more about go-go dancing or watching performances, you might consider checking out local dance clubs, events, or online platforms that showcase this form of dance.

What are some popular dance clubs or events that showcase go-go dancing?

While the popularity of specific dance clubs and events showcasing go-go dancing can vary depending on the location and current trends, here are some examples of well-known venues and events that have historically featured go-go dancing:

Ibiza, Spain

Ibiza is renowned for its vibrant nightlife scene and is home to several clubs that feature go-go dancers, such as Pacha Ibiza, Amnesia, and Ushuaïa Ibiza Beach Hotel.

Las Vegas, USA

Las Vegas is known for its extravagant entertainment offerings, and many of its nightclubs incorporate go-go dancing into their performances. Popular venues include Omnia Nightclub, XS Nightclub, and Marquee Nightclub.

Rio de Janeiro, Brazil

In Rio de Janeiro, you can find go-go dancers at various clubs and events, especially during the annual Carnival celebration. Notable venues include The Week and Fosfobox.

Berlin, Germany

Berlin has a thriving nightlife culture with clubs like Berghain, KitKatClub, and Watergate known for their diverse performances, including go-go dancing.

Sydney, Australia

Sydney’s nightlife scene features clubs such as Home The Venue, Ivy, and The Star Sydney, where go-go dancers often perform.

It’s important to note that the popularity and availability of go-go dancing can change over time, and new venues and events may emerge while others fade. Checking local listings, visiting popular nightlife areas, or researching online can provide the most up-to-date information on clubs and events that showcase go-go dancing in your area or in places you plan to visit.

The double bass (Italian contrabbasso or basso) is the largest in size (about two meters in height) and the lowest in sound of the widely used bowed string musical instruments, combining the features of the violin family and the viol family. It has four strings (less often three or five), tuned in fourths: E1, A1, D, G (E, A counter octave, D, G large octave), range from E1 (E counter octave) to g1 (G first octave) and higher .

Interesting Facts:

• Many double bass players can play the electric bass guitar successfully.
  The double bass was the most popular and most frequently used bass instrument in various groups in the 1950s, despite the fact that bass guitars and tubas had already appeared at that time.
• In 1911, during a concert, one incident occurred: double bassist B. Jones’s bow broke, and without being confused, the musician continued to perform the piece with his fingers. This is how the audience heard for the first time the interesting sound of double bass pizzicato.
• In 1615, at a festival in Dresden, a giant double bass, 4 meters high, was presented and played by a Polish musician. This instrument was called an octobass. One of these antique octobass, named “Goliath”, has been preserved and is in the Victoria and Albert Museum in London. Its height is 2.6 meters and its width is just over a meter. In shape it is similar to viola da gamba, but only with wider sides.
• Some octobass were so large that they had to be played by two players: one holding the strings and the other moving the bow.
• In 1855, the French master J. Villaume demonstrated a three-string octobass at the Paris Exhibition. Today it is an exhibit at the Paris Conservatoire Museum. The height of this giant is 4 meters, it is controlled by a special lever-pedal mechanism. The musician against the backdrop of such an octobass looks like Gulliver in the land of giants. Such an instrument turned out to be impractical and only belongs in a museum.
• The largest double bass is 5.55 m high and 2.13 m wide.
• Due to its size, starting to learn this instrument as a child was very problematic, but now, with the advent of small-sized double basses, you can start getting acquainted with the instrument at the age of 6 or 7.
• In the USA in the 30s of the last century, double basses were made of aluminum and were intended for playing in military bands.
• The names of this instrument are in different languages: Italian – Contrabasso; French – Contrebasse, English – Double Bass, German – Kontrabass.
  On March 10, 2011, a concert was held in Seoul (South Korea) in which 90 double bassists took part. Among the works, A. Dvořák’s symphony No. 9 “From the New World” was performed. All parts of violins, violas and cellos were performed on double basses. The concert was held under the leadership of the Korean Association of Double Bass Players.
• Some manufacturers make instruments specifically for touring musicians. The double bass has a small body and a removable neck. This instrument does not lose its sound qualities and is very convenient for transportation.
  Today, the cost of a double bass made from high-quality, seasoned material is approximately $24,000.

Design

Unlike the instruments of the violin family, the shape of the double bass was never completely standard. The evolution of this instrument resulted in several major variations in shape: viola da gamba, violin, busseto, guitar, and pear shape.

The double bass is made from several types of well-seasoned wood and its structure is the same as that of the instruments of the entire violin group: upper and lower soundboards, shell, headstock, resonator holes, loop, bow, neck, nut, headstock, pegs, pickguard, peg box, stand.

The double bass has thick strings, which are usually made of steel, catgut or synthetic materials, but with a mandatory copper or silver winding.

The double bass, like the violin, is played with a bow, although it has two varieties: the German system – short and heavy, and the French – long and thin, which is considered more maneuverable. The bow of a German design is held by the performer at the side, the thumb is on a wooden base. The French bow is held on top, and the thumb is held under the cane. Both bows are used by modern players, and the choice depends on personal preference.

The size of the double bass varies from the largest, 1.8 meters high, to the smallest, slightly larger than a cello. The height of the double bass can be slightly changed using the pin on which it rests.

In the 20-30s of the last century, the first electric double basses were designed, which are lightweight and easy to transport. The idea itself was not new: already in past centuries, some masters, as an experiment, made “dumb” double basses, the body of which was flat. With the advent of electronic sound reproduction, manufacturers had new opportunities, but it took a lot of time for craftsmen to bring the quality of the instrument to perfection.

 

Application and repertoire

The double bass is an obligatory member of symphony and chamber orchestras. This instrument was created specifically to double the bass line played by cellos in an orchestra and create a clear harmonic foundation, sound richness and rhythmic basis for a group of string instruments.

At first, the orchestra used only one double bass, but over time the number of instruments increased to eight.

The double bass has also found wide use in military bands and various concert groups around the world. It is very actively used in a number of genres such as jazz, blues, rock and roll, rockabilly, psychobilly, traditional country music, bluegrass, tango and many other types of popular and folk music. In a jazz big band, where there is a small composition of performers, this instrument is given very large opportunities for solo performance, for example, when constructing beautiful harmonic bass lines.

The emergence of modern new styles such as soul, fusion, funk and rock has contributed to a significant increase in technical capabilities, as double bass players love to conduct various experiments, including stylistic ones.

The double bass came onto the scene as a solo instrument at the end of the 18th century. The first performer who revealed the rich virtuoso-expressive and melodious capabilities of the double bass was the legendary D. Dragonetti – double bassist and composer. Later, his work was continued by P. Bottesini, F. Zimandl, and in the 20th century by A. Mishek, S. Koussevitzky, R. Brown, E. Mayer, N. Gorbunov, A. Cohen, V. Volkov, E. Kolosov, Ch. Mingus, L. Rakov and many others.

The repertoire for the double bass is extensive. Concert works for him were composed by I. Haydn, D. Dragonetti, P. Bottesini, K. Dittersdorf, S. Koussevitzky, I. Abert, R. Bennett, V. Bruns, A. Eshpai, D. Harbison, O. Yanchenko, N. Kapustin, E. Mayer others.

रवीन्द्रनाथ टैगोरस्य जन्म १८६१ तमे वर्षे मेमासस्य ७ दिनाङ्के कलकत्तानगरे सम्पन्नपरिवारे अभवत् । टैगोरस्य मातापितरौ चतुर्दश बालकाः आसन्, सः कनिष्ठः आसीत् । सः अष्टवर्षे एव काव्यलेखनं आरब्धवान् । सः उत्तमशिक्षां प्राप्तवान् – कलकत्तानगरस्य पूर्वीयसेमिनरीयां, शिक्षाशास्त्रमहाविद्यालये, बङ्गाल-अकादमीयां च अध्ययनं कृतवान् । १८७३ तमे वर्षे सः पित्रा सह उत्तरभारतस्य यात्रां कृतवान्, येन तस्मै शताब्दपुराणभारतीयसंस्कृतेः समृद्धेः विचारः प्राप्तः । १८७८ तमे वर्षे टैगोरस्य प्रथमं काव्यं ‘द स्टोरी आफ् ए पोएट्’ इति प्रकाशितम् । तस्मिन् एव वर्षे टैगोर् विश्वविद्यालयमहाविद्यालये विधिशास्त्रस्य अध्ययनार्थं लण्डन्-नगरं गतः । १८९० तमे वर्षे पूर्वबङ्गदेशस्य परिवारसम्पत्त्याः प्रबन्धकः अभवत् । १८९० तः १८९१ पर्यन्तं टैगोरेण लिखितानां काव्यानां मुख्यविषयः ग्राम्यजीवनस्य परिदृश्यानि, रीतिरिवाजानि च सन्ति । १८९१ तमे वर्षे टैगोरः कलकत्तासमीपे परिवारसम्पत्तौ गतः, तत्र पञ्चभिः समानविचारधारिभिः सह विद्यालयं उद्घाटितवान् । विद्यालयं उद्घाटयितुं धनसङ्ग्रहार्थं सः स्वकृतीनां प्रतिलिपिधर्मं विक्रेतुं बाध्यः अभवत् । २० शताब्द्याः प्रथमदशकं टैगोरस्य कृते व्यक्तिगतहानिभिः भ्रष्टम् आसीत् – १९०२ तमे वर्षे तस्य पत्न्याः, १९०३ तमे वर्षे तस्य एकस्याः पुत्रीयाः, १९०७ तमे वर्षे कनिष्ठपुत्रस्य च मृत्युः १९१२ तमे वर्षे लेखकस्य टैगोरस्य कृतीनां आङ्ग्लभाषायां अनुवादाः लण्डन्-नगरे प्रकाशिताः, तदनन्तरं सः इङ्ग्लैण्ड्-देशे, अमेरिका-देशे च प्रसिद्धः अभवत् । १९१३ तमे वर्षे रवीन्द्रनाथ टैगोरः साहित्यस्य नोबेल् पुरस्कारं प्राप्तवान् । सः बोनसधनं स्वविद्यालयाय दानं कृतवान् । तदनन्तरं वर्षेषु सः अमेरिका, दक्षिण अमेरिका, यूरोप, मध्यपूर्वदेशेषु च अनेकाः यात्राः कृतवान् । सः चतुर्णां भारतीयविश्वविद्यालयेभ्यः मानदपदवीं प्राप्तवान्, आक्सफोर्डविश्वविद्यालयात् च मानद-डॉक्टरेट्-उपाधिं प्राप्तवान् । टैगोरः भारतस्य बाङ्गलादेशस्य च गीतानां लेखकः अस्ति ।

भारतस्य गीत

महिमा भवतः – सर्वजनविचारशासकः भारतस्य दैवस्य स्वामी, पञ्जाब-सिन्ध-गुजरात-महाराष्ट्र-हृदयप्रेरक-द्राविडानां, उड़ीसा-बङ्गाल-भूमिः, भवतः नाम विन्ध्य-पर्वतेषु प्रतिध्वनितम् अस्ति हिमालये च जमुनागङ्गायाः सङ्गीतेन सह विलीयते, हिन्दमहासागरस्य तरङ्गाः गृह्णन्ति, भवतः आशीर्वादं याचन्ते स्तुवन्ति च, महिमा भवतः, यः सर्वराष्ट्राणि सुखं प्रति मार्गदर्शनं करोति, दैवस्य स्वामी भारतस्य ! महिमा महिमा महिमा !

बांग्लादेश का राष्ट्रगीत

मम सुवर्णं बङ्गलम्

त्वां कामयामि

सदा तव आकाशः, तव वायुः

मम आत्मा वेणुना वाद्यते

हे मात मार्चमासे तव आम्रवनेषु

गन्धात् उन्मत्ताः भवन्ति, आह!

हे मात नवम्बरमासे तव क्षेत्राणि प्लावितानि

यत् अहं दृष्टवान्, अहं मधुरं स्मितं करोमि

किं तेजः, का छायाः, .

किं कोमलता, किं मायां – .

साडीं कीदृशं धारं त्वया वटवृक्षमूलेषु प्रसारितम्?

नदीतीरैः

अम्ब तव मुखवाचः

मम कर्णयोः अमृतमिव दृश्यते

अहो!

अम्ब, यदि तव मुखं दुःखितं भवति

अहो मातः अहं अश्रुभिः पूरितः अस्मि

१९४१ तमे वर्षे अगस्तमासस्य ७ दिनाङ्के कलकत्तानगरे रवीन्द्रनाथटगोरस्य मृत्युः अभवत् ।

 

टैगोरः प्रथमः भारतीयः एशियादेशीयः च साहित्यस्य नोबेल् पुरस्कारं प्राप्तवान् । यज्ञगीतानि (गीताञ्जलि) इति काव्यसङ्ग्रहाय १९१३ तमे वर्षे एषः प्रतिष्ठितः पुरस्कारः प्राप्तः । तस्य काव्ये गहनाध्यात्मिकदार्शनिकविचाराः अभिव्यक्ताः सन्ति, येन प्रेम, प्रकृतिः, स्वतन्त्रता, मानवात्मना च विषये तस्य विचाराः प्रतिबिम्बिताः सन्ति ।

टैगोरः सक्रियः समाजसुधारकर्ता, राष्ट्रियनेता च आसीत् । ब्रिटिश-उपनिवेशशासनात् स्वातन्त्र्यार्थं भारतीयराष्ट्रिय-आन्दोलने सः महत्त्वपूर्णां भूमिकां निर्वहति स्म । टैगोरः विभिन्नसंस्कृतीनां धर्माणां च मध्ये शान्तिः, मानवतावादः, एकतायाः च वकालतम् अकरोत् ।

भारतीयसाहित्ये संस्कृतिषु च तस्य योगदानं अतिप्रमाणं कर्तुं न शक्यते । टैगोरः स्वस्य कृतीनां माध्यमेन महतीं विरासतां त्यक्तवान्, यत्र काव्यं, नाटकं, उपन्यासाः, निबन्धाः, गीतानि च सन्ति । तस्य कार्यं विश्वे बहवः जनान् प्रेरयति, प्रभावितं च करोति ।

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка (сучасна територія Дніпра), помер 14 липня 1995 року у Києві. Український письменник, громадський діяч, володар звання Герой України.

Для його критиків Олесь Гончар – великий, але типовий для радянського часу письменник-пристосуванець, який підписав лист із засудженням Солженіцина та Сахарова у 1973 році і отримав від радянської системи “максимум можливого” – став академіком АН України (1978), Героєм Соціалістичної праці (1978) ), лауреатом 2-х Сталінських (1948 та 1949) та Державної премій СРСР (1982), керівником довгих років Спілки письменників України.

Для своїх шанувальників та шанувальників Олесь Гончар – герой та боєць:

• 1941 р. добровольцем, який пішов на фронт з філфака Харківського університету, рік, який провів у полоні, з якого біг, потім з 1943 по 1945 чесно як сержант мінометної батареї воював на передовій, удостоєний двох бойових орденів і трьох медалей “За Відвагу”;
• з 1946 р. знову студент філфака Дніпропетровського держуніверситету, чиї перші книги про війну були відзначені в Києві та Москві, а люди, які знали Олеся Терентійовича ближче, називають його зодчим душі людської, який усе своє життя присвятив відродженню української душі. Недарма у своєму щоденнику письменник дякував Всевишньому за те, що дав йому право народитись українцем;
• далі була заборона на 20 років публікації його роману “Собор”, різко засуджена Спілкою письменників СРСР, відмова Гончара в 1966 році брати участь у засудженні книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. За мемуарами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста обговорювалося навіть питання про арешт Олеся Гончара, і лише незворотні наслідки міжнародного скандалу (книги Гончара до цього часу були перекладені багатьма мовами світу та входили до шкільної програми СРСР) змусили партчиновників утриматися від цього кроку;
• з кінця 80-х років. Олесь Гончар активний учасник Народного Руху України та активний борець за незалежність України, якому 2005 р. посмертно було присвоєно звання Герой України.

Досягнення Олеся Гончара перед Україною та українською літературою

• У горезвісну систему письменник не вписувався ніколи. Навіть сам факт ведення їм фронтових щоденників є показовим. На час Другої світової війни переважна більшість фронтовиків підкорялася наказу влади. Особистий наказ Сталіна забороняв солдатам, які перебувають на передової лінії фронту, вести щоденники чи інші особисті записи, на порушника чекав військовий суд. Фронтові спогади письменника потім увійшли до сюжету його роману “Прапороносці”.

Цей твір сам Гончар називає своєю першою письменницькою працею. Літературні критики, які паралельних сюжетних ліній не побачили, дали високу оцінку роману. В результаті твір отримав кілька сталінських премій. Насправді літератор писав про другий та третій фронти, які були українськими не лише за назвою, а й за глибинною суттю.

Літератор писав, що українці є людьми мужніми, а потенціал нації не обмежується лише виконанням протяжних пісень. За часів, коли все суспільство пишалося Великою перемогою, письменник наголосив на тому, що не лише воювати, а й перемагати вміють українці;

• у своєму романі “Прапороносці” Гончар розповідає, що за необхідності кожен українець перетворюється на самовідданого лицаря. У цьому контексті можна порівняти сюжет роману з думками, які висловлювали Євген Маланюк та Дмитро Донцов, хоча в ідеологічних питаннях Гончар не підтримував їхньої точки зору;
• подальше життя та особливості світогляду письменника багато в чому визначив час народження. Народжений 1918 року Гончар є однолітком незалежної України. У період небувалого національного відродження проходило дитинство літератора, його юність збіглася за часом із розстрілом українського ренесансу. На фронті письменник потрапив у полон, отримав поранення, знову повернувся до ладу;
• попри всі труднощі, система Гончара не зламала, вона навчила письменника ховати свої справжні думки, говорити лише те, що оточуючі хочуть почути. Однак і у виборі риторики літератор свідомо йшов наперекір. Дружина письменника згадує, що замість служіння системі Олесь Терентійович служив людям, прагнув розбудити у них національну свідомість. У своїх творах письменник прагнув переконати українців у тому, що їм справді є чим пишатися;

• літературні критики оцінюють роман “Прапороносці” як явище різнобічної спрямованості. Цей твір, за оцінками експертів, є одним із небагатьох романів, у яких діють по-справжньому живі люди, а не гвинтики, елементи великого механізму. Лише після багатьох років від часу написання роману з’явилася можливість розглянути ще одну сюжетну лінію – взаємодію українських солдатів з населенням європейських країн.

  Дія сюжету розгортається у процесі просування фронту територією Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Принципова відмінність роману “Знаменосці” від інших літературних творів зазначеного періоду полягає в тому, що європейська ситуація не сприймається українськими військовими як щось нове. Фронтовики легко порозуміються з місцевим населенням.

  Коли інші письменники показують жителів цих країн, як якесь вороже оточення радянських героїв, Гончар акцентує увагу на наявності спільних моментів у світогляді. Цей твір письменника можна з упевненістю назвати аргументом на користь європейської орієнтації українського населення та держави загалом;

• перший сильний удар з боку цензури та радянської критики чекав на письменника ще після публікації його твору “Модрі Камінь”, новела з’явилася в друкованому вигляді до “Прапороносців”. У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем та громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Підозрілим для “компетентних органів” письменник став також завдяки своїй громадянській позиції ще до появи роману “Собор”. 1966 року Гончар відмовився входити до складу комісії, яка формувалася ЦК Компартії України для засудження книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Репресії проти інакодумців літератор сприймав різко негативно, тож у партійній виставі не хотів брати участь.

Проте партійне керівництво розуміло, що світова та радянська громадськість негативно сприйме будь-які спроби тиску на героя-фронтовика-письменника. Спогадами про цей епізод потім поділився у власному щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Він написав, що деякі партійні керівники навіть пропонували взяти письменника під варту. У відповідь на цю пропозицію Микола Підгорний повідомив Шелесту, що у разі арешту їх обох шуму по всьому світу буде менше, ніж після взяття під варту письменника Гончара.

Дещо змінилася ситуація після публікації роману “Собор”. У головному негативному персонажі твору один із найвищих партійних чиновників впізнав себе. На довгі 20 років після першого видання роман опинився під забороною. У романі письменник висловив свої найглибші прагнення. Відновлення Михайлівського золотоверхого для Гончара було принципово важливим питанням. Нове життя для храму літератор розцінював як передумову єднання українського народу. Думка про пробудження національної самосвідомості червоною ниткою проходить через усю творчість письменника.

Ще за життя Гончар став класиком української літератури, але сповна відчув на собі долю людини, неугодної режиму. Жорстока система принижувала літератора як письменника та людини. Не тільки влада з усією можливою витонченістю влаштовувала цькування письменника. Його ім’ям та особистістю успішно торгували “друзі”, для досягнення ідеологічних цілей літератора використовували “доброзичливці”.

Відомо, що письменнику нерідко підкидали анонімні листи. У тексті однієї з них була пропозиція скористатися прикладом Хвильового (накласти на себе руки). Вірна дружина письменника деякі подібні послання намагалася перехопити, убезпечуючи чоловіка від зайвого хвилювання. Дуже часто проти Гончара плели інтриги, намагалися втягнути його в найрізноманітніші погано пахнуть історії.

Через короткий час після виходу “Собору”, у 1968 році святкувалося 50-річчя письменника, яке “доброзичливці” перетворили на справжній жах. Високо оцінений читачами роман став справжньою бомбою серед партійної номенклатури. На засіданні ЦК Компартії України присутні виступили із розгромною критикою “Собора”. Автора звинувачували у написанні антирадянського роману, чиновники атакували письменника, побоюючись покарання за власний недогляд.

Твір про знищення пам’яток культури, забруднення навколишнього середовища та багато інших нагальних проблем очікувано викликав критику, злякалися бюрократи і самої назви роману. В результаті людей, які підтримували письменника та роман, звільняли з роботи. У день народження письменника йому було доставлено телеграму з текстом: “Вам зараз нічого не залишається, окрім як пустити кулю в чоло”.

Вдова письменника в інтерв’ю розповідає, що погроз письменник насправді не боявся. На фронті Гончар не просто так отримав три медалі “За відвагу”, впродовж цілого року перебував у полоні, на межі життя та смерті перебував неодноразово. Після жаху війни люди, котрі пишуть анонімки, письменника не лякали зовсім. Письменник Іван Драч згадує, що у відповідь на погрози Гончар лише посміхався. Водночас поряд із посмішкою у літератора був твердий характер, який допомагав захищати від труднощів та проблем із системою багатьох письменників.

Над біографією письменника ретельно попрацювали. В результаті у сучасників створювалося враження про літератора, який добре влаштувався у житті – перебував на високих посадах, благополучно жив у амплуа кон’юнктурника. Особливо голосно ці заяви лунали після смерті Гончара. Критикуючи письменника, деякі люди говорили, що під час його перебування у високих президіях справжні борці перебували у таборах чи психушках.

Навряд чи сучасникам довелося б дізнатися про те, яким насправді був Олесь Гончар, якби не випуск його щоденників, опублікованих тритомним виданням у 2008 році. До видання увійшли записи думок письменника, викладені ним у 120 зошитах, які протягом багатьох років дбайливо зберігала дружина літератора. Сама Валентина Данилівна зізнається, що, готуючи до видання тексти щоденників, зовсім по-новому дізнається про свого чоловіка. На сторінках щоденників читач може побачити віруючого, який добре розуміє, з яким глибоким цинізмом ставляться до народу партійні вожді.

Як можна дізнатися з роздумів літератора, негативно він ставився до запопадливості, з якою Москва знищувала все українське. Відбувалося все це під акомпанемент розмов про “звільнення Європи” і велику братню місію російського народу. Читач дізнається про глибокі переживання письменника у 1976 році. Тоді в рамках з’їзду КПУ перший секретар ЦК Щербицький виступив з промовою російською мовою, чого до цього не відбувалося. Виступ всіх наступних ораторів за одну ніч було перекладено російською мовою. Єдиним оратором, який використовував українську мову, виявився Олесь Гончар. У щоденнику він, будучи на той час кандидатом на членство в ЦК партії, нарікав, що виправити цю ситуацію ніяк не може.

“Розлучення” з компартією письменник оформив незабаром після того, як відвідав табір протестуючих студентів. Протест відомий як Революція на граніті, письменник підтримав вимоги мітингувальників, побачене змусило його відмовитися від членства в партії. Можна з упевненістю сказати, що в ідеали комунізму свого часу вірили всі, щоправда, упродовж різного періоду.

Письменнику, як і багатьом свідомим українцям того часу, здавалося, що заповітний партквиток є способом зробити для рідної країни, розвитку її культури хоч трохи більше. Проте ще 1956 року в щоденнику літератор пише, що далеко не всіма комуністична ідеологія сприймається як механізм, який дасть кожній окремій нації можливість жити в умовному саду. Деякі люди сприймають комунізм не як сад, а як млин, у жоренах якого народи перетворюються на безформну сіру масу.

Як один із людей, причетних до процесу побудови комунізму, Гончар чудово бачив, що комуністична ідеологія насправді дуже мало пов’язана із реальним життям. В результаті просто на очах ця ідея перетворюється на величезного монстра, символ кровожерливості та ненависті. Цей монстр вже переламав у своїх катівнях, таборах та класових конфліктах мільйони людських життів.

Дуже позитивно сприйняв Гончар ідею референдуму щодо проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли видавити тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов’язував великі надії на відродження української нації.

Реальність виявилася не такою, на яку літератор очікував. Створений під керівництвом письменника ” Народний Рух ” невдовзі опинився під загрозою розпаду через владні амбіції політичних соратників. Державна безвідповідальність вразила уми інтелігенції, зростаючі амбіції та прагнення до влади, за твердженням Гончара, призвели до “навали пігмеїв”, яким поступилися місцем “лідери нації”. Залишається лише здогадуватись, яку оцінку дав би Олег Терентійович сучасним українським політикам.

Цікаве про Олеса Гончара

• Все життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька, Бєліченка, у сім’ї була ще старша сестра Олександра;
• Незабаром мати померла, трирічний Олесь та його старша сестра залишилися з батьком, який через деякий час одружився вдруге. З мачухою спільну мову хлопчик не знайшов, дитинство провів із дідусем та бабусею по лінії матері на хуторі Слобода Сухая на території Полтавської області;
• перед початком навчання у школі майбутньому письменнику голова сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки у сформованому сільському класі один хлопчик на ім’я Олександр уже був, Гончару видали документи на ім’я Олесь;
• з дитинства, проведеного в селі, подорослішавши, Гончар згадував широкий степ, друзів-пастушать і нескінченну напружену самовіддану працю сільських жителів;

• про початок війни літератор дізнався із бібліотечної газети. Незабаром у складі студентського добровольчого батальйону вирушив на фронт. Після тяжкого поранення та звільнення з полону Гончар повертається на фронт. У ході бойових дій був старшиною мінометної роти, завершив війну біля Чехословаччини. Здобув орден Слави, Червоної Зірки та 3 медалі “За відвагу”.

  Під час оборони Києва у битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончара було поранено ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже вірної смерті – снаряд розірвався на місці, де кілька секунд тому був Гончар. Під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступив на міну, тварина залишилася без ноги, сідока тільки оглушила вибухом. Під час перебування майбутнього літератора в кімнаті до приміщення влетів снаряд, шафа, що вдало впала, захистила Гончара. Дивовижний порятунок письменник потім пояснював молитвами коханої бабусі, яка замінила йому матір;

• після війни почав писати роман “Прапороносці”, робота над яким тривала 3 роки;
• із майбутньою дружиною Валентиною Данилівною письменник познайомився у Дніпропетровську, де він жив у повоєнний час у своєї сестри. Наразі будинок сестри письменника розміщується за адресою вулиця Клубна, 25. Молоді люди жили на одній вулиці околиці міста. Незабаром після весілля пара переїхала до Києва;
• саме Валентина Данилівна є найвірнішим супутником життя письменника, зберігачем його творчості. Філолог за освітою, дружина літератора була першим читачем та критиком творів Гончара. Разом пара прожила 48 років, критики стверджують, що сильні образи жінок у творах Гончара пояснюються величезною любов’ю до Валентини Данилівни;
• у подружжя народилося двоє дітей – старша дочка Людмила (перекладач англійської мови) та син Юрій, біолог за фахом;
• дуже любив письменник Херсонську область, у свій час навіть обирався депутатом від цього регіону. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від мешканця області давав письмову відповідь особисто;
  для Гончара література була і роботою, і хобі. Упродовж деякого часу він захоплювався колекціонуванням живопису, але інтерес до картин швидко пройшов. Але літературу, за твердженням дружини письменника, він розглядав як останню надію на перемогу добра у протиборстві зі злом;
• надто релігійною людиною письменник не був. Нерідко на Великдень та Різдво він ходив до Володимирського собору та молився, але всередину не заходив. Удома у літератора було видання Біблії, Олесь Терентійович як своє кредо використав слова Ісуса Христа. Він говорив, що прийшов у цей світ не для того, щоб служили йому, а для служіння людям;
• усмішку вважав письменник важливим елементом роботою чиновника. Він стверджував, що чиновники, які через особливості натури або через якусь хворобу не посміхаються, не повинні працювати з людьми. Оптимальним місцем роботи для похмурих людей Гончар називав цвинтар;
• дружина письменника розповідала, що у процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя садили за один обідній столик із чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав – за час трапези він не промовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось із ввічливості Гончар відповідав відмовою, оскільки чиновник є “мурлом”;
• до своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але зовсім невибагливим у побуті, хоча білі сорочки та скатертини любив. По господарству дружині не допомагав через відсутність часу, хоча умів багато робити, за час дитинства та юності багатьом життєвим премудростям навчився;
  спілкуючись із журналістами видання “Факти”, Валентина Данилівна також повідомила, що письменник був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей у закордонних відрядженнях помилявся з розміром;

 

• у гастрономії найбільше любив Гончар гречаники та салати. Особливо перебірливим у їжі класик був, оскільки добре пам’ятав голодні роки;
  В останні роки здоров’я письменника серйозно здало позиції. Звичка приймати все, що відбувається близько до серця, стала причиною 3 інфарктів і такої ж кількості інсультів, сильно боліла нога з нагадуванням про війну у вигляді осколка снаряда. 14 липня 1995 року серце Олеся Гончара зупинилося;
• 4 квітня 2014 року сестра письменника Олександра Терентіївна Сова відсвяткувала своє 100-річчя;
• подякою духовенства за роман “Собор” стало відспівування письменника за участю священнослужителів із різних конфесій. Очевидці стверджують, що в момент коли труну з тілом письменника опускали в землю – раптом почався дощ. Похований літератор на Байковому цвинтарі.

 

Біографія Олеся Гончара

• 1938 року, після завершення технікуму журналістики, майбутній письменник вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Ще до вступу Гончар робить перші кроки літературним шляхом як журналіст;
• у червні 1941 року у складі студентського батальйону йде на фронт. Доля батальйону описана Гончаром у тексті роману “Людина та зброя”, за який потім письменника нагороджено державною премією імені Шевченка;
• влітку 1942 Гончар потрапляє в полон, бігти вдається тільки в 1943 році, після чого він повертається в ряди Червоної армії;
• у 1959-1971 роках Гончар очолює Спілку письменників України;
• протягом тимчасового проміжку з 1959 по 1986 рік літератор обіймає посаду секретаря у Спілці письменників СРСР;
• з 1973 року Гончар обіймає посаду голови Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради миру.

Увічнення пам’яті Олеся Гончара

• у селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області у серпні 2000 року відкрито Державний літературно-меморіальний музей-маєток Олеся Гончара, щорічно у день народження та смерті письменника тут проводяться урочисті заходи;
• ім’ям письменника названо вулиці у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Білій Церкві, Чернівцях та низці інших населених пунктів, серед яких рідне село літератора. У столиці є парк імені Гончара. Також на честь письменника названо багато навчальних закладів по всій Україні;
• Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека, одним із засновників якої є письменник, також має ім’я Олеся Гончара. На сайті бібліотеки відкрито збір фото- та відеоматеріалів, що описують життя письменника;
  у ВНЗ Харкова, Києва та Дніпропетровська студентам виплачуються академічні стипендії імені Олеся Гончара;
• виплачуються премії імені Олеся Гончара: Міжнародна недержавна українсько-німецька премія за найкращий твір молодого письменника, літературна премія в Україні та премія всеукраїнського тижневика «Бористен»;
• у Києві на розі вулиць Липинського та Коцюбинського встановлено пам’ятник Олесю Гончару;
• пам’ятник-бюст письменнику встановлено у Дніпрі;
• меморіальну таблицю на честь Гончара встановлено на Михайлівському золотоверхому соборі на знак подяки за ініціативу відновлення будівлі;
• на будинку письменників у Києві (Вулиця Богдана Хмельницького 68/2) встановлено меморіальну дошку на честь літератора;
• 31 липня 2000 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету “Олесь Гончар”, випущену в рамках серії “Видатні особи України”. На реверсі монети розміщено зображення соняшників та малий український герб, на аверсі портрет письменника, малюнок собору та напис “Собори душ своїх бережіть”.

Джерело

Appearance and properties

Cristobalite, as often happens, owes its name to the area where it was first found. This happened in 1887 in Mexico in a place called Cerro San Cristobal. Another name for this mineral is lussatite or lussatine.

Being a polymorphic modification of quartz, cristobalite has the same chemical formula, but differs in the structure of the crystal lattice. The mineral is usually transparent, colorless or white, grayish or yellowish. Crystals have the shape of octahedra or cubes, often forming spherulites – spherical clusters of crystals. Groups of such spherulites sometimes resemble a bunch of grapes.

There are high-temperature beta-cristobalite and low-temperature alpha-cristobalite. This mineral is formed in volcanic rocks, as well as in igneous rocks exposed to high temperatures. It is also a product of opal crystallization.

Place of Birth

Mexico;
Germany;
Ukraine (Transcarpathia);
Georgia;
France.
This mineral was also found in meteorites and in rock samples brought back from the Moon. Scientists have invented several technologies for producing synthetic cristobalite.

Usage

Cristobalite in its pure form is not used in jewelry, but it is found in many precious stones, adding decorative value to them:

obsidian – it is the snowflakes of cristobalite that create the so-called snow color of this mineral;

opal;

agate;

silicon tree;

chalcedony.

It is also used for the manufacture of some artificial stones, for example, in imitation lapis lazuli.

Synthetic stone is used in the production of fiber optics, for the production of quartz glass, and in the chemical industry for the production of paints and plastics.

Healing properties

It is believed that cristobalite crystals have analgesic properties, lower blood pressure, have a relaxing, calming effect, relieve swelling, and treat problems of the genitourinary system.

Magic properties

These minerals are good energy batteries. They absorb the energy of the surrounding world, cleanse them of negativity and return them to the owner. These stones are indispensable for meditation. Magic balls and other attributes have long been made from obsidian containing cristobalite.

A cristobalite talisman helps the owner develop and realize his creative abilities, achieve recognition in society, keeps him from rash actions, and helps in making an informed decision. The stone will also protect those who are facing a fateful event or an unsafe trip.

Of the zodiac signs, he is most suitable for Aries. The stone will give this energetic, impetuous and courageous sign a little sanity and prudence. Virgo, Pisces and Gemini are better off minimizing contact with this mineral.

Concretions are like an explosion
In a very slow motion movie –
A group of crystals, emerging,
They grow from a point, splitting.
Nature is a small point of that
It can be complex or simple,
But for the inquisitive mind
Volumes have been written about this.

In geodes the opposite is true:
From the walls of caverns and voids,
Covering their surface,
The Crystals are a friendly family,
merging at the base,
It grows only towards the center of the void.
Inside which it creates –
Similar to palace halls,
In which the walls are made of crystals.